Поза зоною евроінтеграції

Яка система в плані ресурсного забезпечення є наразі найбільш оптимальною для України — питання відкрите. Проте курс, обраний новим Президентом, об'єктивно відповідає тенденції до диверсифікації як політичних, так і економічних зв'язків, що продовжує зовнішньополітичну лінію Леоніда Кучми (коректна співпраця з НАТО та Европейським Союзом, прямі газові поставки з Туркменістану, альтернативний газопровід Одеса-Броди, газові угоди з Лівією, газотранспортний консорціум з Росією та Німеччиною, співпраця з Іраном в авіабудівництві, експорт продукції ВПК у «треті» країни та ін.). Аналогічної схеми, особливо після останніх російсько-українських «газових війн», дотримується і Европейський Союз, котрий стає все більш зацікавлений у демонополізації як джерел нафтогазових закупівель, так і маршрутів їхніх поставок. 

Очевидно, що в такій перспективі найбільш раціональним кроком для України було б відновлення та збільшення частки прямих газових поставок з Туркменістану, а також більш активне лобіювання своїх зовнішньополітичних інтересів на Південному Кавказі як перспективному маршруті транзиту вуглеводневих ресурсів. З іншого боку, поглиблення нафто- і газотранспортної співпраці з Росією, продумане зняття спірних питань та уникнення можливої політичної конфронтації — пріоритетні напрями зовнішньоекономічної діяльності нинішнього Уряду. Очевидним, утім, є той факт, що головні джерела сировини знаходяться поза зоною евроінтеграції, що добре розуміють і в Брюсселі, тож якщо перед Україною виникає питання про дійсну, а не декларативну економічну незалежність, тоді зміна «вісі центрування» з абстрактного Заходу на конкретний Схід залишається справою логіки.