Міф величі поступився комфорту

Так, тема «технічного апокаліпсису» перекочувала хіба що в популярне кіно-антиутопію. Структурно цей процес відповідає заміні модерну постмодерном, який відмовився від концепції модерного суб’єкта, який активно перетворює світ, і не в останню чергу технічними засобами. Втім, з різних таборів роздаються голоси про те, що проект модерну ще ховати рано. Рольф Петер Зіферлє, зазначивши, що критику техніки можна було б сприймати як музику, що з різною тональністю супроводжує індустріалізацію, й не ставитись до неї більш серйозно, ніж до поширених в усі часи нарікань на падіння моралі, в ХХ ст. виділяє три лінії оцінки техніки як автономної й відчуженої від людини сутності: 1) «консервативну» критику «модернізму» (Фрідріх Георг Юнґер), яка наполягає на відновленні «первинних людських потенцій» (Ганс Йонас); 2) «героїко-реалістичне» прийняття сучасного технічного світу «як долі», яку треба осилити» (Освальд Шпенґлер, Ернст Юнґер, пізніше Ханс Фрайер, Арнольд Гелен и Гельмут Шельськи); 3) неомарксистську критику техніки (теорія відчуження раннього Карла Маркса, Франкфурстська школа – «від Герберта Маркузе до Юргена Габермаса»), яка наполягає на прогресивному завершенні проекту модерну й повному підпорядкуванні техніки, економіки й суспільства розуму. Цікаво, що такий представник другої лінії, як Ернст Юнґер, з самого початку чужий утопічним побудовам «раціоналістів» (героїко-реалістичне прийняття техніки у нього означало визнання принципу небезпеки основою нового світового ладу), у пізньому періоді своєї творчості частково «еволюціонував» в напрямку першої лінії оцінки техніки, при цьому напряму зайнявшись описом стратегій опору диктату «постісторичного» суспільства особистого комфорту. Адже «в комфорті Левіафан став ще страшнішим» («Через лінію», 1950), більше того, сьогодні його непереможність ілюзорна, однак саме у цьому її сила…