Постмодерн наступатиме

Блоґ: Святослав Вишинський

Недовіра деяких філософів, як от Юргена Габермаса, до серйозності настання епохи постмодерну, втім, не знімає з порядку денного ті реальні зміни, через які проходить сучасне суспільство та окрема людина, і котрі аж ніяк не відповідають модерністській «нормі». Схоже, устами таких авторів говорить лише властивий людям консерватизм — або ж елементарне ідеологічно-мотивоване небажання приймати нову реальність, котра перекреслює попередні ідеали, заради втілення яких модерністи віддали так багато. Зрештою, критика того, що є, як чогось ілюзорного, не суперечить сутності процесів, які фантомно втілюються в усе більш фантомній цивілізації.

В цьому ключі: чи не правий Александр Дугін, для якого постмодерн є нічим іншим, як логічним завершенням модерну, доведеного до крайності? Адже іронія постмодерну може полягати якраз у тому, що він вічно наступатиме — і ніколи не наступить. Однак найбільш знаково те, що модерн, як і постмодерн, являючись проектом (sic), а не «ситуацією», встановлюється та знімається згідно конкретного рішення. Тому якщо постмодерн є — значить, це комусь потрібно. Принаймні, поки що.

13 коментарів

У випадку Юргена Габермаса це дійсно ідеологічно мотивоване «не помічання» постмодерну на користь модерну, спроба привернути увагу до невичерпаних можливостей останнього. Втім, модернізм буває різним. Консервативну Революцію, яка навряд порадувала би Габермаса, також подекуди вважають альтернативною формою модернізму. Вона частково інкорпорує й таке антимодерністське явище, як традиціоналізм, що солідаризується з постмодерном в елімінації модерну, при цьому різко заперечуючи й постмодерн – однак Консервативна Революція спирається на модерну концепцію активного суб’єкта й сповідує свою телеологію історії. В такому разі ці поняття (модерн, антимодерн) справді стають досить умовними, і виявляються не просто проектами, а проектами, в які можна вкладати достатньо різний смисл – тому, кому це потрібно… Как говаривал Александр Дугин, «место настоящего консерватора в первых рядах модернистов».

Я думаю не варто часто цитувати Дугіна та й взагалі не акцентувати на ньому увагу. Крім нього були, є і будуть багато інших філософів

Принципове уникання цитувати «когось» говорить про певне відчуття дискомфорту, яке цей «хтось» викликає з певних причин. Якщо це має місце на рівні «чиїхось» ідей, які можна спростувати, тоді до них наводять контр-аргументи. Якщо ж відчувають, що контр-аргументів немає, або ж внутрішньо погоджуються з «кимось» — при тому не бажаючи на цьому публічно акцентувати, апелюючи до третіх фігур — тоді проблема лежить у сфері емоційного. Незручно і неприємно цитувати опонентів — особливо, якщо вони говорять правду.

Мова не йде про принципове ігнорування чи сферу емоційного.
Сфера емоційного доречна на вулиці де за свою українофобію Дугін міг би поплатитись, але аж ніяк не на тому рівні де він зараз.
Дугін поєднує в собі високу ерудованість з сміхотворними безглуздиим думками (яких багато, наприклад в книжці «Поп-культура и знаки времени»)

«Вулиця» взагалі не може бути серйозним аргументом, так як на вулиці «поплатитись» за будь-що може будь-хто — залежно від розкладу сил, який складається в дану мить і в даному місці, і що аж ніяк не говорить про об'єктивні масові симпатії чи антипатії. Я не люблю займатись апологетикою Александра Дугина, однак і не розумію, коли його тенденційно критикують, не вникнувши до кінця в його ідеї. Їх можна не приймати, однак тоді повинна бути серйозна контр-аргументація, якої в Україні насьогодні немає. Зрештою, чи потрібна обов'язкова контр-аргументація, а не більш продуктивна корекція? Наше бажання протиставляти Москві якісь «відповіді» в інтелектуальному полі не завжди виправдана і вказує більше на політичне підгрунтя, аніж на об'єктивне теоретичне мислення. Якби весь інтелектуальний процес Европи засновувався на простих протиставленнях, тоді процесу як такого і не було би. До прикладу, що заважало антифашисту Жаню-Полю Сартру конструктивно переосмислити онтологію націонал-соціаліста Мартіна Гайдеггера для вироблення власної екзистенціальної філософії, etc.? Нарешті, щодо Александра Дугина — слід мати на увазі його схильність до іронії, а особливо в названій книзі. Однак чим це відрізняє його від французьких постмодерністів, які, тим не менше, не викликають у більшості надто хворобливих реакцій — можливо, просто тому, що вони не росіяни — і не евразійці?

Мені здається, що «забороняти» цитування Дугіна так само некоректно як і називати його філософом.
Постать А. Г. надзвичайно важлива, якщо нас цікавить сучасна Росія (а вона нас, хоч-не-хоч, цікавить), і як держава, і як суспільство, але ж до чого тут філософія. Ми ж не називаємо, наприклад, Донцова філософом.

Поняття «філософії» і «філософа» вкрай умовні. Якщо ми конвенціонально називаємо «філософами» містиків Геракліта і Піфагора, ба навіть «езотериків» Платона чи Плотіна, тоді взагалі незрозуміло, в чому полягають термінологічні критерії. Не кажучи про те, що в парадигмі Традиції філософія є не одним і тим же, що філософія в парадигмі модерну. За такої логіки слід послідовно вважати «філософами» тільки мислителів, починаючи від Рене Декарта — і не раніше, позаяк до того ми мало справу з теологією, метафізикою, містицизмом, алхімією та езотерикою, по великому рахунку. Зрештою, і після Рене Декарта також. Якщо ж, з іншого боку, вважати «філософами» тільки представників професури, академічної галузі — тоді Александр Дугин, як кандидат філософських наук, подобається це комусь чи ні — є легітимним авторитетом. На відміну від Арістотеля.

Геракліта, Піфагора й інших до Декарта ми вважаємо філософами за академічною традицією, якої і пропоную дотримуватися, бо ж геть усі поняття на світі — умовні, але маємо якось домовлятися щодо їхнього значення. Ну і професура тут ні до чого, звичайно.

У випадку обговорення Консервативної Революції Александра Дугина не можна не цитувати: йому належить заслуга відкриття та популяризації цього феномену на пострадянських просторах, тематичне монографічне дослідження, маса важливих перекладів, статей і т.д. З його інтерпретаціями можна сперечатися, не до кінця погоджуватися чи не погоджуватись взагалі, як і з будь-якими іншими, це не відміняє високого концептуального рівня його текстів, його нетривіальної ерудованості та методологічної гнучкості, хоча я також можу укласти свій список концептуальних «але» і поправок до його деяких текстів. Крім того, поза суперечками про те, чи можна називати Александра Дугина філософом – оригінальними філософами можна взагалі визнати небагатьох (кажу як людина, яка вчиться на історика філософії) – його дослідження Консервативної Революції витримують належний філософсько-політичний рівень розгляду (кажу як людина, яка пише диплом по Консервативній Революції), чого не скажеш про абсолютну більшість іноземних досліджень парадигми, здебільшого витриманих в історіографічному, культурологічному, соціологічному і т.д. ключі. Такі дослідження також потрібні, безумовно, але за браком філософського аналізу на сторінках цих праць з’являється маса зайвих питань, зближень та ототожнень, які виказують тенденційність дослідників. Александр Дугин теж «заангажований» – тією мірою, якою не приховує своїх симпатій, – але, на відміну від багатьох своїх опонентів, він має дуже непогане уявлення про критиковані ним теорії. По-друге, маю додати, що наведена в цьому пості цитата з Александра Дугина не випадкова й не може замінитися цитатою з тим самим «пропозиційним змістом» з іншого автора, оскільки теоретичні розробки дослідника як раз і є прикладом продуктивного переосмислення суті проектів модерну та антимодерну, яке можна продовжувати, виправляти, розвивати і т.д. у власних рефлексіях з приводу Консервативної Революції. Чим тут і маю щасливу нагоду займатися )

Модерн був проектом, але став ситуацією в повному сенсі цього слова.

Так, коли Модерн конструювався, то він встановлювався і знімався згідно із конкретними рішеннями, проте ситуація, яку він створив є ситуацією Модерну і існує як ситуація. Тобто ми (і ніхто) не можемо щось «зняти» просто у зв'язку із певними потребами.

Модерн викликав і викликає низку культурних переживань. Приміром, ми не можемо абстрагуватись від нашого давньогрецького минулого з того самого моменту, як ми дізнаємось про нього і про свою культурну приналежність до нього. Ми мислимо у зв'язку із своїми знаннями, точніше — своїми переживаннями цих знань. Так само і з Модерном і Постмодерном.

Тобто про проектність Модерну я б не говорила в цьому сенсі. Це викликає у мене аналогію із тим, як говорять про проект української нації, що, звісно, справедливо, як і у випадку з Модерном. Та це ще логічно не веде до поширеного уявлення про «штучність» і можливість «переграти історію», як це часто постулюється.

Ситуація гри за усталеними правилами існує для тих, хто втягнутий у гру — незалежно, чи за власною волею, чи проти. Однак над кожною грою є не лише арбітри, але й колегії, котрі (завжди опосередковано) ці правила визначають — тобто в саму гру не втягнуті, отримуючи зиск від збереження самої «ситуації» як такої, яких би форм вона не набувала.

видається, що в сучасному світі постмодерна ситуація давно вийшла з-під контролю. Хоча мені особисто було б приємніше думати, що всеж існують контролюючі інстації, арбітри, а не цілковитий хаос. Принаймні зараз мені здається, що постмодерн, як тільки він став реальністю (ситуацією), унеможливив існування подібних інстанцій за іронією долі. в кожній сюрреальності свої правила, і в постмодерній теж. =)

«Вот закончится постмодерн, тогда заживем...»

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте