Груда металобрухту - це не незалежність

Угода про подовження терміну базування Чорноморського флоту Російської Федерації в Севастополі на наступні 25 років при нейтральному погляді на справу не повинна викликати істеричних реакцій в українському суспільстві. Навіть попри різке незадоволення патріотично налаштованих українців (багато в чому обгрунтоване), громадянський конфлікт нам не загрожує, оскільки в будь-якому разі нова міждержавна угода є всього лиш збереженням status quo, яке є данністю української державності від 1991 р. — вже два десятиліття поспіль.

Саме питання базування Чорноморського флоту в Криму в цьому відношенні на практиці є доволі другорядним, оскільки стосується не стільки політичних пріоритетів України, скільки Росії: її спроби зберегти вплив у басейні Північного та Східного Причорномор'я (весь комплекс проблем, пов'язаних з НАТО, Грузією, Абхазією, а також Північним Кавказом). За такого розкладу сил Україна майже не має шансів зберігати нейтральний статус, тому вибір між військово-морськими силами НАТО і Росії в українських територіальних водах — за практичної відсутності власних — є неуникним.
 
Російський флот у Севастополі часто помилково розглядають виключно як інструмент експансії в Криму (чи здатні українські експерти взагалі мислити ширшими рамками?), знімаючи з рахунку ті виклики, які Російська Федерація сьогодні приймає у зовнішньо- та внутрішньополітичній сфері. Військова присутність Росії на Чорному морі, окрім України, пов'язана з вузлом проблем на Північному і Південному Кавказі — тобто стосується питань безпеки та цілісності самої Російської держави (включаючи геополітичний розклад сил між США, Іраном та країнами Середньої Азії). Саме тому в питаннях Чорноморського флоту Росія виявляє таку принциповість (окрім і чисто об'єктивних причин, як от відсутність альтернативної бази необхідного класу в Новоросійську тощо).
 
Для України ж російський флот у Севастополі несе реальні загрози не стільки самим фактом свого перебування, скільки постійною політизацією цього питання, перш за все з українського боку — і що, в свою чергу, акумулює сепаратистську реакцію в Криму. Жорсткість українського політикуму могла би бути виправданою в разі наявності власної військової альтернативи, але за практичної відсутності боєздатного військово-морського флоту всі розмови про безпеку залишаються чистим блефом, позаяк напівпорожня гавань з грудою металобрухту під українським прапором — це не незалежність.

2 коментарі

Олександр Маслак
Незалежність нині це багато в чому «символічний капітал». І Харківські угоди є насмперед трогівлею цим «символічним капіталом». На геополітичному рівні база у Севастополі це аналог кубинського Гуантанамо (пропри неспівмірність сучасноно військовоо потенціалу РФ і США). І не відомо, як тим «Гуантанамо» скористається в майбутньому держава, більша частина політичної й інтелектуальної еліта якої вважає Україну "історичним непорозумінням".
Олена Семеняка
Зауваження щодо «напівпорожньої гавані з грудою металобрухту під українським прапором» — особливо слушне. Антиколоніальний дискурс на голому місці не справляє враження, про що нерідко забувають «свободнопарящие» інтелектуали. Вже на поч. ХХ ст. була очевидна недостатність романтичних ідентичностей і традиційного патріотизму. Сьогодні на історичній та геополітичній арені діють зовсім інші агенти, і ліберальна (й не тільки ліберальна) національна держава – явище цілком анахронічне. Тобто сьогодні демаркація проходить не між національними державами, зацікавленими в збереженні своїх кордонів хіба що при загрозі «зайвого» напливу іммігрантів, а між крупними геополітичними гравцями і відповідними універсалістськими проектами. Таким чином, відповіддю на виклики глобалізованого світу з ідеологічної точки зору повинно бути не консервативне відновлення партикулярних комунітарних організмів й «замкнених торгівельних держав», а протиставлення одному панівному універсалістському проекту – іншого універсалістського проекту, разом із попереднім розвінчанням першого як хибного універсалізму (лібералізм як черговий різновид трайбалізму). З таких позицій, будь-яка партикулярна ідеологія може бути хіба що «обманкою». Як, втім, фактично нині й виявляється. Ернст Юнґер вже в 1932 р. говорив про планетарне панування, у цьому сенсі виступаючи наступником глобальних просвітницьких проектів, однак вкладав у нього абсолютно інший смисл. Очевидно, це «панування» повинно бути «економічно обґрунтоване», а не фіктивне, хоча теорія первинна. Поки Україна не усвідомить це завдання в усій його радикальності, вона приречена бути об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики, при всіх її патріотичних устремліннях.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте