Самотність становить ціну свободи

Блоґ: Святослав Вишинський

Тотальність спостереження і контролю в «пост-розвинутому» постмодерновому суспільстві виступає інструментом запобігання будь-яким загрозам — або маніпуляцій ними для розігрування необхідних спектаклів. Тактика роботи спецслужб втілюється в дедалі більш наочній манері в повсякденне життя кожного індивіда, зачіпаючи його на кожній вулиці, в кожному закладі, в усіх засобах номінально «особистого» зв'язку. Свобода стає симулякром, постійно і всюди обмеженим спостереженням, «оком» та «перстом» влади на пульсі громадянина. Спроби позбутись нагляду дорівнюють вольовому самовимкненню із системи суспільних відносин, а значить — добровільному остракізму від решти сновид. Революції більше неможливі в умовах, коли диктатура приймається добровільно за логікою Web 2.0. Самотність і відречення становлять дійсну ціну свободи. «Для одного одиночество есть бегство больного; для другого одиночество есть бегство от больных».

18 коментарів

та ж ше мабуть Шопенгоуер: хто не любить самотності- той не любить свободи
але мабуть то негативістьська «свобода від..»

Маєш на увазі, що свободу від норм і правил суспільства можна одержати лише поза цим суспільством, що означає вихід з нього, існування поза цим суспільством, що визначається як самотність?
Це, скоріше, декларативна самотність — ти не живеш у суспільстві, ти живеш сам. Проте самотність — це стан душі (а не визначення кількості оточуючих людей як абсолютний нуль), і можна бути в суспільстві, жити в нім, жити за його законами і підкорятись цим законам і в той же час бути самотнім. Залежним від суспільства (читай: не свобода) і самотнім.
Я веду до того, що не можна так категорично ототожнювати самотність і свободу. Крім того, саме визначення свободи дуже широке. Свободу від чого ти маєш на увазі? Від суспільних правил? Можна жити в суспільстві і бути вільним від обмежень цих правил, за умови, наприклад, якщо ти лідер і сам їх створюєш. І бути не самотнім. Або самотнім.
Словом, одне від іншого не залежить.

Норми і правила суспільства — тільки один із чинників тиску на індивіда, так само, як і мораль. Принцип моралі, однак, доволі подібний до суті процесу добровільної здачі себе в руки Системі, котру можна умовно окреслити як «тенденція Web 2.0», тобто феномен самопублікації всієї інформації про себе з повним або частковим усвідомленням того, що вона може бути використана з іншими цілями. Ідеться в даному випадку як про соціальні мережі, блоги, так і, головно, приватну переписку, фото-альбоми, прив'язку сервісів одне до одного, до решти контактних даних та носіїв, etc. Добровільна тоталітаризація збору відомостей доповнюється примусовою: фіксація мобільних телефонів, дзвінків, усіх даних по IP-адресах, переглянутій і завантаженій інформації, пересуванню особи на вулицях, її поведінки за кермом — що не тільки констатується, але й зберігається «до запиту». Очевидно, що єдина можливість уникнути контролю — відмова від технічних засобів та сервісів, котра тягне за собою відмову від суспільної «увімкненості», яка дорівнює «увімкненості» в її віртуальне відображення. Дилема: бути чи не бути «в контакті».

Ну да, посадять нас, як Ігоря, за «сатанофашизм» у Вконтакте і все :) Якщо не зважати на таку потенційну небезпеку (і інші небезпеки тотального контролю схожого антиутопічного плану, які є абсолютно реальними), то решта пов’язаних з віртуальністю ризиків типу ексгібіціонізму приватності мене вже не турбує. Звичайно, я так і не навчилась і ніколи не навчуся писати статуси на зразок «Оце я щойно покушала» або «Оце у мене так важко на серці», але єдиний засіб подолати нинішній компенсаторний культ приватності й ліричних переживань особистості Х — це цілковита відмова від останньої. Приховувати нічого, адже ніщо не має цінності, а те, що має цінність, і не приховаєш, та і воно того не потребує. Публічне / приватне (так само як індивідуальне й колективне) – це взагалі хибна дистинкція, бо зараз все публічне приватне і все приватне публічне, всі вуаєристи та ексгібіціоністи, тому мене, наприклад, завжди дуже тішать різні обмеження доступу до інформації без прагматичних потреб. Дистинкція проходить на зовсім іншому рівні, і презирство до приватності – це емфатичний спосіб показати те, що справді має цінність. Аналогічно, боротьба з тотальністю контролю не може вестися за принципом «не лізьте у мою приватність» – її уже давно немає – або «за принципом «верніть мені її назад». Протистояти анонімній та знеособленій владі може лише настільки ж знеособлений суб’єкт – Анарх чи правий анархіст, який її «не помічає».

Судячи з твого коментаря, ти не вловив головний посил у моєму коментарі (або просто не захотів про це говорити).
Самотність — це стан душі, і він не залежить від жодних соціальних зв'язків.

Скоріше, слід говорити про невловлений головний посил допису, визначальний акцент в якому на соціальних зв'язках. Психологізм проблеми винесений за дужки, однак коментатори в обговоренні систематично до нього повертаються. Вочевидь, це також знаково.

«Тотальність спостереження і контролю в «пост-розвинутому» постмодерновому суспільстві виступає інструментом запобігання будь-яким загрозам — або маніпуляцій ними для розігрування необхідних спектаклів».
Все так, тільки не розумію, чому іде постійне звернення до «пост-розвинутого» постмодерного суспільства.
Тотальність спостереження, контролю і жорсткого регулювання поведінкових стереотипів відомі від найдавніших часів. Правда, не було відеокамер, часто їх підміняв страх «всевидячого ока».
Свобода завжди була не самотністю, а САМО_СТІЙНІСТЮ, здатністю стояти самому, всупереч нав*язаним нормам. Розкидати чи погасити вогонь Яна Гуса було не легше, ніж тепер вимкнути телевізор і включити власний мозок для розуміння реальності.Врешті в тенденції — це тотожність. Не тотожність у формі.

Специфіка пост-модернової ситуації «кінця історії» визначальна безпрецедентним ростом технічних можливостей непомітного контролю — а також формування стратегій, за яких суспільство видимим чином саморегулюється, здаючи всю необхідну інформацію про себе добровільно. В інформаційну еру інформація стала ключовим капіталом, рівно як і інструментом впливу, тиску, маніпуляцій та ін. Природа тоталітаризму за кулісами однакова, але специфіка пост-модерну, на відміну від спільнот «концентрованого спектаклю» — незнання — та неусвідомлення тоталітаризму як звершеного факту, а тому і відсутність будь-якої мотивації до протистояння йому. Тоталітаризм, прихований за масками вітряків, обеззброює, перетворюючи свідомого індивіда на Дон Кіхота в очах «останніх людей».

Святославе, все ж не погоджуюся, що «ріст технічних можливостей» — це щось екстраординарне. Коли я була студенткою, інфу про мене зливали 4 сексоти (це з тих, яких я знаю), повірте, вона була більш достовірна, ніж те, що я сьогодні виставляю в соц. мережах. Той, хто в радянський період стикався з КДБ, як правило, завжди був вражений їх поінформованістю, включно аж до інтимних дрібниць.
Ну, можливо сьогодні не треба 4, а достатньо зайти в мою пошту. Ну і що?
ЩО змінилося?
Нічого.
Ніщо не нове під цим сонцем.

Спробую відповісти за Святослава, як я зрозуміла, а він у разі чого мене виправить. Категоричне отожнення свободи і самотності ми мали би тільки у тому разі, якби весь пост складався з поняття самотності, свободи і знаку рівності між ними. Однак у ньому задано контекст – підсумок краху ідеологій в аудіовізуальну епоху анонімної влади, коли люди наділені «просвіченою хибною свідомістю» й не хочуть це ніяким чином змінювати. З цієї точки зору коментар Надії певною мірою симптоматичний. Якщо раніше вважалося, що досить вказати людям на їхні кайдани, щоб вони захотіли них позбавитись, як в цьому були переконані марксисти, то нині люди добре усвідомлюють всі механізми експлуатації, однак вважають, що вони щось радикально змінюють в суспільстві або непідвладні його законам, якщо виступають його «лідерами» — цілком у стилі ліберального антропологічного і політичного «оптимізму». Тобто стикаємося з ситуацією усвідомленої відмови від звільнення на тих підставах, що ми уже й без того вільні. Однак свобода – це філософська категорія, а не «стан», якого можна досягнути раз і назавжди. Словами І.Канта (думки якого «приватизував» той самий політичний лібералізм), це ідея чистого розуму, якій неможливо знайти конкретний емпіричний налог і сказати, що саме це – свобода, але яка задає горизонт нашому руху і перманентному переходу з одного стану в інший, є умовою його можливості, так само як і позитивної «свободи для» і «негативної свободи від». Знову цитуючи-перефразовуючи Канта, поняття свободи вказує на те, що, хоча дещо ніколи і не відувалося, воно, тим не менше, «повинне» відбутися (тоді як в світі все відбувається за своїми власними причиново-наслідковими законами). Цей модус належності (повинно), говорить про те, що ми маємо справу з людською волею (суб'єктом), який і переводить щось з регістру ненаявного (того, чого немає) у регістр наявного (того, що є) через встановлення закону для самого себе. За цих умов воля фактично виступає фундаментально позитивною силою, свого роду людським аналогом божественної креативності. Тому автономна воля – це така воля, за Кантом, яка сама для себе закон. Причому він вважає, що воля і не може бути несвободною, тому що вона є безпосереднім практичним законодавством робити певний вчинок. Однак вона може бути «гетерономною», коли в способі мислення дії людина вважає причиною своєї дії не своє бажання-закон, а якусь зовнішню інстанцію, наслідком чого стає розірваність бажання і закону в самовідношенні суб’єкта («я хочу, але не можу», «я хотів би, але ж я повинен» і т.д. і т.п.). А правильне самовідношення, за Кантом, ми зустрічаємо аж ні у кого, тому що абсолютна більшість людей керується етикою блага, коли законом для дії суб’єкта виступає уявлення про певне благо («я роблю це для того, щоб», «я роблю це, тому що»), а не бажання суб’єкта, яке бажає безумовно. Саме задачу такого непростого усвідомлення й далеко не одномоментного досягнення фундаментальної єдності бажання і закону й ставить Кант. І це щось фундаментально протилежне уявленню про те, що ми вже зараз вільні. Трансцендентально – так, але на рівні усвідомлення все тільки починається з визнання своєї фактичної не-свободи. На зовнішньому феноменальному рівні це може дійсно виявлятись як завгодно – людина може жити в чи поза суспільством, однак така метафізична ціль саме від цього більш або менш досяжною не стане.

«В одиночестве ты сам пожираешь себя; на людях — тебя пожирают многие: теперь — выбирай!»

«Самотність і відречення становлять дійсну ціну свободи»
Я би сказала по-іншому: самотність і відречення становлять дійсну ціну ПРАГНЕННЯ до свободи.
Тому що, коли людина є вільною, вона є вільною не лише від системи, умовностей, загальноприйнятих норм, вона є вільною і від ПОТРЕБИ в системі, умовностях, нормах…
А якщо я вилучила себе із системи (в прямому чи переносному значенні — не важливо) і почуваю внаслідок цього певний дискомфорт, який називають самотністю, то це означає, що зв’язок між мною і даною системою ще існує, і це означає, що я не маю свободи…

Система з набором кодексів поведінки, пов'язаних із колективним співжиттям, є потребою для більшості індивідів, котрі в ролі натовпа «шукають того, хто наказує». Більшість не творить цінності, але орієнтуються на те, що подано їй за цінності для елементарного нормування власного буття в світі. Чим нижча планка цінностей-орієнтирів — тим вони прийнятніші для більшості і тим меншою є свобода цієї більшості від самої себе і власних схильностей. Людина, зорієнтована на свободу як мету або горизонт — досяжні вони чи ні — втрачає потребу в зовнішніх імперативах, виголошуючи власні, засновані та утверджені особистою духовною автономією від «решти». Однак самотність і самота не означають віднайдення цілості — рівно як і не є наслідком «втечі» як вчинку, але є дійсним станом відчуження від неподібних незалежно від рівня формальної соціалізованості людини та кількості її «друзів» у житті чи на «Facebook» — з усім тягарем, який така ситуація накладає. Внутрішнє прийняття її як належного або неприйняття через фіктивні спроби реінтеграції-забуття — відповідні філософіям двох протилежних людських типів, завжди приречених на самотність відносно одне одного. «Ваша дурная любовь к самим себе делает для вас из одиночества тюрьму». (Фрідріх Ніцше, «Так говорил Заратустра»)

Згодна. Ну і до чого ж я вела: самотність не є достатньою умовою для свободи, на відміну від свободи – для самотності :) Крім того, ніщо не викликає таку посмішку, як прагнення людей, які обрали «несамотність», усіляко набивати собі ціну, вважаючи «свободолюбів» тими, у яких щось не склалось зі «звичайним людським щастям, якого ми усі так прагнемо», навіть якщо останні не є «самотніми» по факту. Це так розчулює, навіть філософів. Правда, свободолюби нерідко самі провокують ці реакції, відверто демонструючи свої пріоритети і зневагу до емоційної залежності від будь-кого і будь-чого. Як я спостерегла, це змушує людей палко доводити, що ці свободолюби «насправді» «такі самі, як усі», й «так само, як усі, страждають і бояться», — ймовірно, через те, що вияви уваги таких свободолюбів на фоні адекватного опортунізму «несамотніх» виглядають особливо цінними… :) Словом, суцільна діалектика.

«Свободолюбство» в певних колах уже давно стало «модою», чимось показним та імітованим зі сторони представників «адекватного опортунізму» — черговим виявом «почуття власної значимості» за фасадом публічного декларування власної «свободи» або «самотності» задля привертання уваги з боку категорії «несамотніх». «Свіжість» атракції не знає меж, перетворюючи на власні інструменти і те, що їй може опонувати, цілковито руйнуючи будь-яке розрізнення (sic) як загрозу домінації колективної беззмістовності.

Звичайно. Вульгаризуються не тільки позиції, але й самі критерії розрізнення між ними – і про таку руйнацію розрізнення не можна не згадати. Усі можуть зайти на lurkmore, якщо не прочитали це з першоджерел, й сказати, що це у тебе ЧСВ (відчуття власної значимості) зашкалює, а ось у мене все ОК – бачиш який я неважливий. Це теж розчулює. Але, як завжди, у нагоді стане той же Вітгенштайн, який привчає бачити «те, що себе показує» і не займатись зайвими проекціями й інтроекціями (в бібіхінському перекладі «Бутя і часу» Гайдеггера – навчитись розрізняти «внимающее допущение» впізнати щось як таке-то і таке-то і те, що все одно лишається після відстеження останнього. Бо, незважаючи на те, що поза і шизоїдність є нормою сучасного суспільства, у досвіді всі ці розрізнення якраз яскраво «видно». Просто в посттоталітарну епоху людство жахається аксіологічних розрізнеь, бо оце знову буде Освенцим. Але соррі Адорно, історія не закінчилась.

А ще, приміряючи теорію відносності до питання свободи, можна сказати, що абсолютної свободи в природі не існує. Оскільки, навіть будучи вільним від усіх і всього, ти залишаєшся залежним від свого вибору бути вільним ) Так, суцільна діалектика )

«Воин света свободен в своих действиях, но раб своей мечты» Пауло Коэльо

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте