Сигареты, слезы, пустота

Презентована Олегом Лукомським короткометражна робота «Сигареты, Слезы, Капли Дождя...» провокувала більші сподівання. Після перегляду не залишилось жодного враження, крім хорошої картинки і непоганих технічних рішень. Ряд сцен відверто неправдоподібні, як то розмова, міміка, вчинки героїв на пл. Філармонії — не менш «кіношно» виглядало і побиття дівчини, не переконує гра актриси в монолозі про природу стосунків. Безперечно, ці недоліки можна списати на недосвідченість та ін. речі, проте не менш очевидно й те, що при спробі робити кінематограф у невеликому місті — і про невелике місто — будь-яка артефактність кидатиметься в очі сильніше, ніж при перегляді далекого Голівуду. Кіно приймається тоді, коли його безпосередність тотальна. Ті, хто хотіли побачити у фільмі Чернівці, будуть розчаровані. Будуть розчаровані, вочевидь, і любителі інтелектуального art house, оскільки навряд чи пафосне моралізування про інтимні почуття людей може виправдати їхні очікування. Нічого принципово важливого на задану тему в картині не сказано, як і висновки оповідачки (нецікаво) кружляють у сферах загального. Зрештою, в ній нескладно розгадати типаж професійного психолога, себто особи, яка, безкінечно спекулюючи про людську душу, ніколи не переступає межу банальності. Банальності, яку переступає мистецтво — якщо банальність не рухає і ним.