Змінювати правила
Із наближенням другого туру президентської кампанії все більшу тривогу викликають заяви та дії чільних політичних гравців, спрямовані на дестабілізацію ситуації в країні. Готовність Юлії Тимошенко, як і її опонента, виводити на вулиці тисячі людей у разі «не тих» результатів, на які вони очікують, може означати затягування виборчого процесу до невизначеності і мати вкрай неприємні для суспільства наслідки. Не можна не погодитись із думкою Арсенія Яценюка, який вказав на необхідність нарешті навчитись визнавати результати виборів, незалежно від їх успішності щодо власної кампанії. Дійсно, українські політики, як і в давніші епохи, не вміють гідно програвати — і саме тому ніяк не навчаться вигравати. Історія князівських усобиць, Руїни чи революційних подій після I Світової війни слугує яскравим уроком, який українська влада досі не бажає вивчити.
Той агітаційний накал, який уміло підтримують кандидати на пост Президента, є показником того, наскільки далекою є нинішня українська політика від тих декларованих демократичних норм, про які ми говоримо вже 19 років. Особливо неприємно бачити це зі сторони тих сил, які монополізували за собою звання «демократичних», і котрі в цій кампанії вдаються до методів, що аж ніяк не говорять про їхню віру у власну перемогу. Якщо ж власний рейтинг є об'єктивно нижчим, що, схоже, відчуває один із претендентів на президентське крісло — тоді спроба будь-що вирвати перемогу є нічим іншим, як шахрайством та попранням принципів демократії, згідно яких долю держави вирішує більшість.
Як було вірно відзначено в іншому місці російським політологом Сергієм Кургіняном: якщо гравець програє за діючими правилами, але програвати ніяк не бажає, тоді він просто змінює правила. А як же величний та незрушний обеліск демократії? В такій ситуації українське суспільство повинно пильно оцінити запропонованих йому кандидатів, адже, здається, сьогодні як ніколи видно, за що вони дійсно боряться. Коли представницькі фігури як інструмент соціуму забувають про самих гравців і партія заходить у глухий кут — слід викинути їх із шахової дошки — і розкласти нові.
Той агітаційний накал, який уміло підтримують кандидати на пост Президента, є показником того, наскільки далекою є нинішня українська політика від тих декларованих демократичних норм, про які ми говоримо вже 19 років. Особливо неприємно бачити це зі сторони тих сил, які монополізували за собою звання «демократичних», і котрі в цій кампанії вдаються до методів, що аж ніяк не говорять про їхню віру у власну перемогу. Якщо ж власний рейтинг є об'єктивно нижчим, що, схоже, відчуває один із претендентів на президентське крісло — тоді спроба будь-що вирвати перемогу є нічим іншим, як шахрайством та попранням принципів демократії, згідно яких долю держави вирішує більшість.
Як було вірно відзначено в іншому місці російським політологом Сергієм Кургіняном: якщо гравець програє за діючими правилами, але програвати ніяк не бажає, тоді він просто змінює правила. А як же величний та незрушний обеліск демократії? В такій ситуації українське суспільство повинно пильно оцінити запропонованих йому кандидатів, адже, здається, сьогодні як ніколи видно, за що вони дійсно боряться. Коли представницькі фігури як інструмент соціуму забувають про самих гравців і партія заходить у глухий кут — слід викинути їх із шахової дошки — і розкласти нові.
1 коментар