Ще одна п'ятирічка
Попередні результати екзит-полів показують цифри, які, по суті, не були неочікуваними: Віктор Янукович лідирує у президентських перегонах 2010 р. Подібний результат після перемоги Помаранчевої революції та п'ятирічного правління її чільників нині є нищівним ударом по іміджу т.зв. «демократичних» сил, котрі за цей період, маючи в 2005 р. стартову підтримку більшості українців, а також урядів західних країн, контролюючи практично всі важелі влади та володіючи унікальним вотумом довіри з боку рядового громадянина — до поч. 2010 р. зуміли ефективно розтратити майже весь свій потенціал, у мінімальні терміни скомпрометувавши як імідж держави, так і саму Помаранчеву революцію.
Тож тепер виглядає мало не дивним спроба цих сил звинуватити у своїй поразці українського виборця. Негласна критика тих, хто відверто проголосував проти всіх, в однієї з політичних сил, здається, асоціюється із безпосередньою зрадою її кандидата. Однак незрозуміло на яких підставах ці приблизно 5% свідомих українських громадян імпліцитно зачисляються до електорату тільки одного з кандидатів на пост Президента. Чому така впевненість, що вони не могли бути потенційними виборцями опонента? Чи сам їх вибір — не підтримати жодного кандидата — недостатньо говорить за себе? Нарешті, не слід знімати з рахунку той суттєвий відсоток громадян, які взагалі не виявили бажання прийти на дільниці.
Така нетолерантна «безпосередність», що межує із психологічним тиском на виборця, починає дратувати. Адже для мене неочевидно, чим ці 5% українців зобов'язані кандидатам, жоден із яких не спромігся за п'ять років довести свою конструктивну роль в українській політиці. І найбільше це стосується саме тих сил, котрі мали на це народний мандат від 2005 р. Абсолютно неясно, чому та частина виборців, яка у своїх симпатіях рівновіддалена від обох наявних кандидатів, тепер повинна сприймати потенційну перемогу Віктора Януковича як національну трагедію. Здається, це той випадок, коли головна ціль — демократія — підмінюється підручним засобом — владою. Коли «демократичні» сили об'єктивно програють, вони обов'язково назвуть свою поразку «недемократичною» — і розстріляють «нецивілізованих» опонентів крилатими ракетами.
Зрештою, все це ніщо інше як спроба відвернути увагу від головного: обидва кандидати не змогли довести переважній більшості мешканців країни свою здатність ефективно вирішувати державні проблеми, і головне — консолідувати націю для впевненого поступу в майбутнє. «Помаранчеві» знову програли Південь і Схід, так само як «біло-блакитні» — Північ і Захід, а це говорить про безперспективність нинішньої політичної парадигми. Вона потребує докорінної зміни, оскільки у нинішьому форматі трансформації не піддається. Іще одна п'ятирічка — це надто багато для продовження експерименту, в який ми дозволили себе втягнути.
Тож тепер виглядає мало не дивним спроба цих сил звинуватити у своїй поразці українського виборця. Негласна критика тих, хто відверто проголосував проти всіх, в однієї з політичних сил, здається, асоціюється із безпосередньою зрадою її кандидата. Однак незрозуміло на яких підставах ці приблизно 5% свідомих українських громадян імпліцитно зачисляються до електорату тільки одного з кандидатів на пост Президента. Чому така впевненість, що вони не могли бути потенційними виборцями опонента? Чи сам їх вибір — не підтримати жодного кандидата — недостатньо говорить за себе? Нарешті, не слід знімати з рахунку той суттєвий відсоток громадян, які взагалі не виявили бажання прийти на дільниці.
Така нетолерантна «безпосередність», що межує із психологічним тиском на виборця, починає дратувати. Адже для мене неочевидно, чим ці 5% українців зобов'язані кандидатам, жоден із яких не спромігся за п'ять років довести свою конструктивну роль в українській політиці. І найбільше це стосується саме тих сил, котрі мали на це народний мандат від 2005 р. Абсолютно неясно, чому та частина виборців, яка у своїх симпатіях рівновіддалена від обох наявних кандидатів, тепер повинна сприймати потенційну перемогу Віктора Януковича як національну трагедію. Здається, це той випадок, коли головна ціль — демократія — підмінюється підручним засобом — владою. Коли «демократичні» сили об'єктивно програють, вони обов'язково назвуть свою поразку «недемократичною» — і розстріляють «нецивілізованих» опонентів крилатими ракетами.
Зрештою, все це ніщо інше як спроба відвернути увагу від головного: обидва кандидати не змогли довести переважній більшості мешканців країни свою здатність ефективно вирішувати державні проблеми, і головне — консолідувати націю для впевненого поступу в майбутнє. «Помаранчеві» знову програли Південь і Схід, так само як «біло-блакитні» — Північ і Захід, а це говорить про безперспективність нинішньої політичної парадигми. Вона потребує докорінної зміни, оскільки у нинішьому форматі трансформації не піддається. Іще одна п'ятирічка — це надто багато для продовження експерименту, в який ми дозволили себе втягнути.
1 коментар