Усе обнулилося. Все повертається?
Леонід Кучма знаково «благословив» перемогу вже фактично новообраного Президента. Слова із його інтерв'ю італійській газеті «Corriere della Sera» слід сприймати не інакше, як декларацію реваншу після буремних подій Помаранчевої революції. Зрештою, цілком закономірного. Очевидно, що другий Президент та його роль в українській історії дотепер залишаються недооціненими українським суспільством, особливо після скандальних подій 2001 і 2004 рр. та практично ганебного завершення його президентських повноважень. Однак, як відомо, історія давно дружить з театром, і на класичну роль deus ex machina покладено великі сподівання. Тож у тому, що давно забутий політик «вийшов із засідки» — є щось символічне, направду.
Повертаючись думками в недалеке минуле — чи міг би хтось із сучасників сподіватись, що тодішня команда, про яку нам нагадав саме Леонід Данилович, тріумфально повернеться всього через п'ять років після буцімто «остаточної» розв'язки? Як і те, що колишній герой Майдану провалиться у президентському кріслі із не меншим тріском, аніж його попередник. Незмінний стиль, в якому українські правителі протягом століть складають булаву, вочевидь, має фатальну закономірність: вгарцьовувати на білому коні — і виїздити в поламаній тачці. В кращому випадку.
Єдиною на голови гетьманів та президентів лавровий вінок вішає тільки муза історії, і то із зав'язаними очима. Позаяк українська політика, як і все українське, трагікомічна — на перший погляд парадоксальна, в дійсності органічно відтворює химерну логіку роздвоєної душі малороса. Тому коли Фрідріх Ніцше наприкінці XIX ст. збагнув, що все в його слов'янській душі повертається, то злякався цієї думки як найбільшого прокляття для свого проекту Надлюдини. Адже якщо сьогодні повертаються директори ракетних заводів і завтра космонавти знову будуть в моді — невже післязавтра історію повторно обнулять у районній бухгалтерії?
Повертаючись думками в недалеке минуле — чи міг би хтось із сучасників сподіватись, що тодішня команда, про яку нам нагадав саме Леонід Данилович, тріумфально повернеться всього через п'ять років після буцімто «остаточної» розв'язки? Як і те, що колишній герой Майдану провалиться у президентському кріслі із не меншим тріском, аніж його попередник. Незмінний стиль, в якому українські правителі протягом століть складають булаву, вочевидь, має фатальну закономірність: вгарцьовувати на білому коні — і виїздити в поламаній тачці. В кращому випадку.
Єдиною на голови гетьманів та президентів лавровий вінок вішає тільки муза історії, і то із зав'язаними очима. Позаяк українська політика, як і все українське, трагікомічна — на перший погляд парадоксальна, в дійсності органічно відтворює химерну логіку роздвоєної душі малороса. Тому коли Фрідріх Ніцше наприкінці XIX ст. збагнув, що все в його слов'янській душі повертається, то злякався цієї думки як найбільшого прокляття для свого проекту Надлюдини. Адже якщо сьогодні повертаються директори ракетних заводів і завтра космонавти знову будуть в моді — невже післязавтра історію повторно обнулять у районній бухгалтерії?
0 коментарів