Поетів у Чернівцях не водиться

Блоґ: Святослав Вишинський

У чернівецькій блогосфері часто говорилось про поезію, однак вичерпно висловитись нагоди не було — чи, скорше, бракувало бажання вплітатись у пусті дискусії. Але, друзі і недруги, слід відверто визнати, що глибоких поетів у Чернівцях не водиться, а значимих прозаїків тим більше. Щораз різкіше дратують постійні толоки про культуру і весь той мотлох, який цим словом претензійно називають. Автори не тільки безталанно пишуть, але головно не мають що сказати. Перечитуючи Пауля Целана чи Игоря Померанцева, співставляючи їхній культурний background і життєві шляхи із сучасними «слемерами» та «фестивальниками» — сам процес співставлення видається варварством або мовчазним діалогом з дебілами. Здається, це найгірше, коли сказати насправді нічого, і мистецтво, навіть (зрідка) подане в талановитій формі, залишається творчістю ні про що. Слухання в «Literatur Cafe» місцевих та гостьових «літературів» можуть тільки розчаровувати — за кількома дивними виключеннями. Неодноразово запитували про мої думки за ті чи інші речі, проте я буду насправді коректним, обмежившись тільки позитивною частиною відповіді: Кристина Горюнова, Ірина Тригуб та дещо з Анни Мануляк. На суб'єктивну і вкрай вибагливу думку, інших молодих (і часто старих) поетів слід представляти з прикладкою «так звані», а ще краще абревіатурою: «т.зв.» — позначаючи особливий статус або посаду. На прямій ноті рекомендую шукати поміж двох з половиною названих імен і не витрачатись на решту. Зрештою, про що я сперечаюсь…

36 коментарів

Я б скоротив список до Ірини Тригуб…

Крім того хотів би звернути увагу на «сезонність» графоманства… Піде літом дощик, можна точна спрогнозувати, що через день-два зявляться гриби… Гриби всі в основному маленькі і зморшкуваті… Великі гриби зявляються нечасто… Їх монжна знайти або випадково, або коли точно знаєш де шукати… Є грибкі «т.зв.» їстівні і неїстівні… проте нашому піплу пофіг шо хавати… «т.зв.» Маленькі та зморшкуваті грибки — повязані між собою тісними звязками, живуть в темряві і (напевне) кожен поодинці вважають себе найкращим грибом із всіх грибів…

А взагалі, т.зв. чернівецький феномен, виявився просто сезонним явищем (дощиком)… Проте, «в цьому лісі», давно вже нічого не росте.

У дійсності літературна «богема» і є не чим іншим, як клубом за інтересами, майже невідомим поза колом собі подібних. Середовище стає трампліном для багатьох порожніх голів, котрі правдами і неправдами отримують вузьке визнання серед собі подібних, і далі гордо іменуються «поетами».

Групова терапія — завжди допомагала слабким людям створювати свої тренди, які сприймаються споживачами на віру. Неможливість сказати прямо у вічі, що ваші вірші(шановні) це не творчисть — це власноруч написаний діагноз, робить групову терапію небагатьох, важливим Явищем.

Вірші і віршувателі, померли, як явище з появою інтернету. Масове суспільство пожерло все талоновите і непересічне. Віршомазам (… ) варто набратися мужності і перестати творити літературний флуд та тихенько пережити одну маленьку поразку ( таку саму завелику, як і всі попередні високолітературні перемоги).

Поетство- це суррогатна діяльність (науковий термін), що має на меті відділити частину активних та дієвих людей від більш важливих колективних справ, які є вищим проявом індивідуальності…

Проте кожному — своє… Я нікого не звинувачую, якщо Ви маєте право на безглузду писанину, то чому я не маю…

а вагомий чернівецький журналіст Василь Бабух свого часу казав (маючи на увазі те саме, що й Святослав): «Поетів у Чернівцях багато. У Чернівцях тролейбусів мало».:)))

Стовідсотково підтримую твій пост, Святе!

Критики рідко солідарні з літераторами. Помітно, що допис сколихнув публіку ВКурсі.ком до мовчазного протесту в якості хвилі активної публікації віршів. Можливо, тільки спроба показати, що все не так «стовідсотково».

поетів нема, бо всі поети і т. зв. поети — молодь. а молодь зазвичай пише про особисте, тобто «ні про що». щоб писати вартісне, треба бути духовно і розумово зрілим.
хоча, як на мене, зараз справді нема про що писати. про нещасну країну і голодних дітей? що стосується нещасної країни, мені особисто подобається стиль Ірванця («Балада про вікно», наприклад). але другий "ірванець" буде вже зайвим.

пе. ес. мабуть, трохи дивний коментар, зважаючи на те, що я й сама тут вірші викладаю )) я, однак, себе поетом не вважаю, тому й публікую їх у категорії «особисте». хоча модератори постійно перекидають їх до «культури»…

Судячи зВашого рейтингу, не так все і погано :)

:) рейтинг — штука не зовсім об’єктивна. і якби це був літературний сайт, рейтинг був би зовсім інший. а тут насправді ніхто серйозно не оцінює. немає нічого проти — то й натискає плюсик, хіба ж кому шкода? :)

мені іноді самій цікаво, хто там мені плюси ставить ))

На ВКурсі.ком оцінюють переважно з особистих уподобань. Не так багато художніх текстів отримують високий рейтинг — часом же вартісні тексти незаслужено отримують навіть від'ємні оцінки. Характерно, що саме оригінальні, особливі публікації, що часто наводить на думку про ідіотичний рівень «поціновувачів», які знаходять час «мінусувати» непересічне — аби водночас без зауважень, а іноді й з оплесками пропускати банальності.

Можливо, для того, щоб узагалі писати — слід бути духовно і розумово зрілим? І чи не несе молодь відповідальність за загибель культури, перетворюючи її на порожню гру чи коловорот банальних емоцій? Що означає «зараз» немає про що писати? Хіба «колись» інакшим чином було? Хіба поет не несе в собі те, що понад часом і що в ньому самому, а не в зовнішньому світі? Відколи поезія стала описом реальності чи соціальною терапією?

P.S. Модератори діють за формальними правилами, від яких залежить ефективність структурування та пошуку інформації. Все, що характеризується як художня творчість, на даний момент відноситься до рубрики «Культура».

«Можливо, для того, щоб узагалі писати — слід бути духовно і розумово зрілим?»
Можливо.
"І чи не несе молодь відповідальність за загибель культури, перетворюючи її на порожню гру чи коловорот банальних емоцій?"
Емоції завжди будуть банальними. Кохання, дружба, ненависть — залишаються, змінюється лише поєднання (гра) слів. Щодо загибелі культури: Ви читаєте Донцову? Мабуть, ні. Ви вважаєте її твори культурою? Не думаю. Культура мертва? Ні. Окрім т. зв. поетів є й Поети, вони творять культуру, а не чернівецька «багєма».
«Хіба «колись» інакшим чином було?»
Згідна, я не зовсім коректно висловилась. Не хочу видавати свою необізнаність, однак з того, що доводилося мені читати з української поезії, я можу виділити: особисте (гра слів на тему кохання-дружби-ненависті), чому віддаю перевагу я, і «суспільно-політичне» — боротьба проти загарбників (в усі часи), заклики боротьби проти загарбників, наслідки вдалої боротьби проти загарбників, наслідки невдалої боротьби проти загарбників. Звідси моя фраза про «нещасну країну». Підкреслюю, це моя особиста класифікація. Двічі підкреслюю, я в цьому питанні не експерт, тому можу тисячу разів помилятися.
«Відколи поезія стала описом реальності чи соціальною терапією?»
А чим для Вас є поезія? Якщо не описом реальності, не соціальною терапією і не коловоротом банальних емоцій? Зрештою, для початку варто визначитись, що саме вважати реальністю…

Якщо лишень «можливо», а не «важливо» мати рівень, щоби промовляти до інших, тоді про культуру мова йти не буде. Не слід плутати культуру та вираження емоцій, зводити культуру до емоційного рівня обивателів. Культура завжди вища за середній рівень, і якщо ми дозволимо безглуздо гратись високим, ми назавжди втратимо його. Не можна ставити на один щабель неспівмірне — інформаційне суспільство це робить. Якщо Вам залишають право вважати примітивні жіночі романи примітивними — ще не означає, що в резервацію заганяють не Вас, а когось іншого. Тому що поезія — це глибинне осягнення дійсності, а не опис хвиль на її поверхні, наближення до буття як воно є, а не яким показує себе. Чи не тому справжня поезія завжди пронизує? Чи не тому визначально поетичне мистецтво вважалось сакральним і належало обраним? Як далеко зайшли ми, що перетворили святині на банальність?

«Можливо» — згода, а не сумнів. Відповіла в унісон запитанню.
В цілому я з Вашими тезами погоджуюсь. Просто я вважаю формування культурної спадщини явищем об’єктивним, подібним до природного відбору. Можливо, це занадто оптимістичний підхід (типу, «якось воно буде»), але це моя думка. Хіба графоманство — породження нашого століття?
Кого заженуть в резервацію (зжеруть) — покаже час. Ви можете вважати примітивною мене, я можу вважати примітивним Вас. Відповідно — ігноруйте мене, а я ігноруватиму Вас. Питання в тому, чи стане комусь із нас від цього краще чи гірше і чи потрібно кролику припинити дихати через саме лишень усвідомлення того, що завтра-післязавтра він стане чиїмось обідом.
Позиція, якої Ви притримувались досі (мовчання та ігнор) — найкраще з того, що можна зробити. Гнівні вигуки «Геть!» та «Ганьба!» лише провокують контрагресію і нову хвилю пустоти і безглуздості, як Ви самі зазначили вище.

Ми давно не живемо в часі, який би керувався принципом об'єктивності. Об'єктивності відмовлено в праві на існування, суб'єктивність декларується вищою та неподільною цінністю. Що і становить єдиний прихисток графоманства, справжній бум якого ми переживаємо тільки сьогодні. В минулому папір елементарно був дорожчий за те, що на ньому можна було написати. Проте речі слід завжди називати своїми іменами. Інакше рано чи пізно не своїм іменем назвуть Вас.

Суб’єктивність, так суб’єктивність. Мій суб’єктивний вибір — політика ненасильницького спротиву.

«и как сказать даже не знаю
и слова нынче не те»

(Велеслав)

Зрештою, якщо Ви вважаєте кожного з нас відповідальним за збереження культури, то почніть із себе і «очистіть» дану блогосферу від «невідповідного».
Хоча є малесенька проблемка: якщо Вам залишають право вважати примітивне вираження емоцій примітивним — ще не означає, що в резервацію заганяють не Вас, а когось іншого, хіба ні? :)

Принцип блогосфери у свободі висловлювання, що не означає, що чиясь точка зору збігається з усім, що на ВКурсі.ком публікується. Проте зауваження до якості контенту та його ієрархічного виділення слушні і з різних джерел лунали неодноразово. Стосується не тільки поезії. Право не вважати, а чинити обов'язково повинно бути використане, і за межами колегіальних проектів — а часто і в їхніх межах — використовується.

Бракує бажання вплітатись в пусті дискусії — даруйте за плагіат, Святе. Я люблю читати Ліну Костенко, Іван — Шекспіра, Петро — Хайяма, одним словом, кожному своє. Звідки ж такі глобальні, проте суб'єктивні закиди? Я це писала не раз: час відбере найкраще, а не Святослав Вишинський, на жаль, тому перейматися надто дурницями не варто. ПОЕЗІЇ І СПРАВДІ СЬОГОДНІ, МОЖЕ Й, НЕБАГАТО, АЛЕ ПРОБ ПЕРА ДОСТАТНЬО, І ВЖЕ ЗА ЦЕ Я ЦИХ СМІЛИВЦІВ ПОВАЖАЮ, ХОЧА Б ТОМУ, ЩО ВОНИ НЕ ТІЛЬКИ КРИТИКУЮТЬ І ГАНЯТЬ, А Й ЩОСЬ ТВОРЯТЬ. Прохання не чіплятись до слова щось.

І справді так: бути «сміливцем» сьогодні вже навіть банально, оскільки ніхто не потребує якогось підтвердження творчої ваги. Достатньо лишень де-монстр-увати власні претензії — чим більше нахабства, тим швидше прийде успіх. Від популярної літератури до тисяч телевізійних шоу, єдина задача в яких — «засвітитися». І не важливо, чим саме. Це могло би виглядати зворушливо — і смішно — колись, але важко зрозуміти, що спільного особисті людські якості («сміливість») мають із самим талантом. Бути талановитим, схоже, більше непотрібно, коли достатньо тільки: хотіти, адже «головне не перемога», чим віддавна виправдовували недостойних. Ми щось стрімко втрачаємо, ідіотично підмінюючи гуманізмом усе, в чому ми зазнаємо поразки — все, що тільки може вимагати сили і якості. Адже пафосної «сміливості» на ілюзії, як завжди, достатньо — бракує її на чесне визнання об'єктивного: _не_ писати скоро направду буде ознакою шляхетності. «Особенность нашего времени в том, что заурядные души, не обманываясь насчет собственной заурядности, безбоязненно утверждают свое право на нее и навязывают ее всем и всюду». (Хосе Ортега-и-Гассет, «Восстание масс»)

А хто визначає, Святе, є талант чи це тільки самопиха автора? ти? бо твій блог не просто претензійний. Ти, усвідомлюючи, скільки вкурсівців виставляють свої тексти ТУТ, написав свою повний жовчі допис. «Але, друзі і недруги, слід відверто визнати, що глибоких поетів у Чернівцях не водиться, а значимих прозаїків тим більше.» — я закінчила філфак, де мене просто закидали списками літератури, і я такого стверджувати собі дозволити не можу. А ти можеш. Опираючись на що? Хоча є підозра, що хотілося просто спровокувати певну групу дописувачів. А до чого тут нахабство і швидкий успіх, о, іще поразки? Недостойних визначаєш не ти — от і все, що тобі варто зрозуміти.

Глибина або є, або її немає. Слід бути достатньо чесними із собою та іншими, щоб хоч іноді говорити очевидні речі про королів, які голі: навіть якщо голим королям це не припаде до душі, що вони її так емоційно і творчо привселюдно «оголюють». Я не займаюсь порожніми провокаціями, оскільки речі мають смисл — а провокації давно його втратили. Зрештою, вкрай оригінально, що в наш час критика вважається «претензійною» — тоді як обвішування себе ярликами чи просте конвеєрне виробництво банальності давно вважається «скромною» нормою, «зачіпати» котру в її претензійних (sic) іллюзіях комусь видається верхом «нетолерантності». Беручи на себе право казати власне «так» — не слід позбавляти інших права казати «ні». Безкінечні списки бібліографії ніколи не говорили про _якість_ написаного — а саме про якість іде мова, хоча українці мають справжній талант (sic) видавати посереднє за знатне і самонатхненно цим утішатись. Диплом філології ще не гарантує належного смаку, як і диплом філософії — глибини думки.

«Диплом філології ще не гарантує належного смаку, як і диплом філософії — глибини думки.»
А оце Ви дуже-дуже влучно сказали. І саме це визначає беззмістовність даної дискусії. Бо диплом філології не гарантує гарного смаку, літературний критик не є помазанником Божим, не є істиною у найвищій інстанції. І якби я, маючи у кишені диплом філології, вступила би з Вами у суперечку про те, що є гарною літератую, а що — сміттям, чим би Ви довели мені, що Вашг смак — гарний, а мій — ні. І чим Ви можете довести це мені навіть тепер, коли диплому філології в мене немає? Якщо я скажу Вам, що бачу глибинний зміст у деякому тексті, який Ви вважаєте непотребом, бо просто не спроможні осягнути його, цей зміст, як Ви доведете мені, що я не маю рації?

питання, по суті, риторичні. будь-яку відповідь можна буде поставити під сумнів за допомогою цих же питань або їхніх інтерпретацій.

Король не може бути одночасно голий та одягнений, як і не може, за оригінальною фізичною теорією, кішка одночасно бути і не бути в закритій для нас коробці. Суб'єктивність не означає умовної правоти всіх, але тільки означає, що до об'єктивності можна бути ближчими або віддаленішими. Хтось неуникно віддаленіший, навіть якщо неуникно вважає інакше: єдиний критерій у внутрішньому досвіді, котрий неподільний, однак який безжально змушує до розрізнення «свого» і «чужого», «правильного» і «хибного», «дружнього» і «ворожого». Доводити назовні беззмістовно, так як констатація з необхідністю імперативна і сутнісно бездоказова — за відсутністю спільної точки дотику. Проте відмова від неї на користь міфічної «толерантності» означає відмову від себе самого.

я не про диплом писала, його наявність ніц не означає, я писала про те, що через свою професію мусила свого часу перечитати чимало сучасної літератури, в тому числі і чернівецьких авторів, і НЕ можу стверджувати того, що (насправді нахабно) у своєму блогові стверджуєш ти!!!

найсмішніше, що ця дискусія абсолютно до лампочки тим «заурядным душам», які, «не обманываясь насчет собственной заурядности,… навязывают ее всем и всюду». Їм не тільки байдуже, що про них думають і пишуть критики чи просто читачі, вони подекуди навіть не розуміють, що від них хотять…
Тож — кожному своє. Видавець, який має смак, завжди видасть вартісне. Держава, яка має глузд, завжди довіриться фахівцям і підтримає вартісне. Ну а якщо ні… Якщо ні — то ні… Поширюватиметься через самвидав і в переказах. І таке нашій історії та літературі відомо.

Справжня культура з деградацією масової свідомості давно перетворилась на «intimate domain», тому феномен «самвидаву» неуникно маргіналізується від загальних трендів і все менше націлюється на те, щоб узагалі бути поширеним — чи навіть опублікованим. Держава в обидвох антагоністичних процесах участі не бере.

Вечір добрий. Хммм, справді, в Літкафе далеко не завжди гостюють ті, кого і я, добре вчитавшись у філфаківські списки, можу назвати хоч наближеними до літератури (це моя, модна зараз, суб*єктивна думка). А скажіть мені високошановані (це без іронії) блогери-вкурсівці, а хто із вас прийшов на хорошу поезію від Галини Петросаняк? Хто не полінувався підняти свій культурний рівень та послухати тексти Василя Карпюка? Даруйте, звсісно, але попит породжує пропозицію.
Погляд щодо ситуації з текстами у Чернівцях — тусівочний, дуже суб*єктивний.А куди з поля зору поділися Наталя Єрьоменко, Іра Скрипник, Єлена Даскал, Юля Косівчук? Це криза ще й нечитання.
А ще невміння і небажання сказати в очі, що сидиш поряд із графоманом(рід значення не має), п*єш пиво-каву, і ніколи в житті не скажеш, що те, що ця людина робить — г… Тут і повага до людської особистості, і чернівецькі манси: а раптом колись згодиться цей-ця знайомий?

ну, я думаю, що в дискусії йдеться про людей ще молодших за перелічених :). А Юля Косівчук, можливо, наразі не вписується у винесену в заголовок категорію «у Чернівцях». Хоча Чернівці з її творів так і визирають :) Хто не вірить — перевірте:
zhurnal.lib.ru/k/koswchuk_j_f/po_vincya.shtml

… Повертаючись до теми розмови майже через рік, після дискусій про толерантність та ін. — з нагоди прочитання дотепно-сумного вірша Грицька Чубая, творчості якого присвячено інший допис:

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Ми компромісні зовні і в душі.
Сліпих ідей гливке болото місимо
І ліпимо кустарницькі вірші.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Нікого словом ми не обпечем.
А раді й тим, що «браво» і «бравісімо»
Гукає нам юрба тупих нікчем.

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Що забуваємо, де ми і де не ми.
Що і самі вже стали компромісами
І лиш умовно звемося людьми.

«Чтобы снова стать Домом Бытия, Слово само должно стать Бытием, а не его образом, Слово должно отдаться Бытию. Язык тогда явит себя не как отражение Бытия, а как его самообнаружение, иерофания, как Храм Бытия.

Таким живым языком является поэзия, но не как метрически оформленная речь, а как иное прозы, абсолютное отклонение от нормы прозаического языка, взламывание привычных коммуникационных кодов (Жан Коэн). Алогичное поэтическое Слово, ускользая от смысла, носит косвенный, расплывчатый характер. Тем самым поэзия саботирует процесс денотации, освобождает вещь от прокрустова ложа обозначивающего языка. Поэзия — это, отрыв от Мертвого языка, преодоление его тяжести, возвращение к тому началу, когда было Животворящее Слово.

Подобно сумеркам или туману поэзия, силой Метафоры соединяя несоединимое, размывает границы между вещами и Бытие открывается как однородное и единое Целое».

(Марат Мусин, «Смерть и Радикальный Субъект»)

«Худшее, что осталось от покойного мифа о поэзии — это поза, в которую встают люди, слагающие иногда слова в ритмичные предложения. Поза, подразумевающая некий сакральный статус, которым в прежние времена наделяли в культуре других производителей ритмичных предложений. Тех, кто ещё имел право называться поэтами». (Раймонд Крумгольд)

Эрнст Неизвестный о хорошем вкусе:

Что бы сказал дедушка Эрнст ох хорошем вкусе, если бы прочитал хотя бы одну книгу из оранжевой серии «Альтернатива».

«Быть приличным художником — это все равно что быть опытным поэтом».

Ну вот сказал как отрезал дед.

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте