Симуляція є підставою існування

У наш час, коли люди запитують одне одного про справи, то в більшості випадків їм дійсно майже немає діла до того, «як» вони. Між людьми пролягає невидима дистанція, яку вкрай важко долати і яка з часом стає все більшою — і в той же час усе прозорішою, так що зрештою зникає думка, наче дистанція взагалі існує. Однак люди стрімко відчужуються і практично кожен залишається замкнений в ізольованому світі. Адже окрім абстрактного гуссерлівського Трансцендентального Ego є щось більш банальне та очевидне, «menschliches, allzumenschliches» — але і воно залишається за межею людського спілкування, доводячи спільноту до чистого абсурду. Проте в наш час це нормально, і фраза: «How do you do?» без претензії на відповідь доведе до автоматизму рефлекси нової епохи.

Люди обносять себе стіною на рівні елементарної чуттєвості, приховуючи це абсолютами «внутрішнього світу» чи «світогляду», яких вони, в дійсності, давно позбавлені. І такі знакові сучасні веб-сервіси, як соціальні мережі, зі свого боку, тільки сприяють відчуженню та поглиблюють процес ізоляції. Бути «ВКонтакте» чи деінде — ідеальний засіб імітувати спілкування, витримуючи невидиму дистанцію, так що врешті зникає саме бажання бачитись із реальними людьми, будь то друзі чи віддалені знайомі. Алгоритм віртуального «перебування» переходить у звичку просто «додавати» і залишати «відверті» тести на «стінах», сотні пісень і відео, які мало хто слухає і переглядає (однак важливість самого жесту підмінює його значення), малювати картинки та коментувати фотографії, перетворюючи спілкування в односкладовий обмін компліментами, який усе більше нагадує монолог.

Або розмову до стіни. Я думаю, що слово, яким названо одну з найпопулярніших опцій «ВКонтакте», дуже символічна, і в системі, в яку ми втягнуті, кожен із 60 млн. користувачів докладає «another brick in the wall» новітнього соціального відчуження. Чого варте тільки його зовнішнє видовище — достатньо спробувати перечитати підряд хоча б із десяток повідомлень на «стіні» будь-якого користувача, аби відчути шизофренічну природу Веб-мережі. Ризоматичні, обірвані фрази та медіа-комплекти, вийняті з горизонтальних синхронічних діалогів, у результаті формують унікальні діахронічні стрічки вертикального нонсенсу, який з часом стає все більш автономним, усе більш — «осмисленим».

Однак у тьмі постмодерну це нікого не дивує. Відсутність логіки та структури становить саму тканину пост-сучасності, і чим абсурдніший аттрактор — тим більш «легітимним» він є. Всіх уже давно перестало дивувати, що в барах та кафе музичний супровід ніколи не співпадає з відео-рядом образів, які транслюються на екранах. Швидше, подив викликає той факт, що вони ще іноді — співпадають. Можливо, дуже скоро суспільний осуд викликатимуть останні люди, котрі ще дивитимуться в очі співрозмовнику. Адже таким зіпсованим автоматом у зіпсованій реальності стає сама людина в тій мірі, в якій кожен її фрагмент емансипується, претендуючи на незалежність. «Тіло без органів» Антонена Арто відбудеться як конкретна данність пост-історичної антропології.

Головне не збиватись із алгоритму: побільше смайлів, позитивних аватарів на фоні дорогих (чужих) автомобілів, світлин з відпочинків на морях чи вечірок у нічних клубах. Відтепер ціна пройденого співмірна масштабам засвідченого та конвертованого в образи. Життя можна більше не проживати: симуляція щастя є достатньою підставою для існування. У виборі між людиною та Солярісом людина обирає — Соляріс.

13 коментарів

Христя Венгринюк
"симуляція щастя"... маю таке відчуття, наче це зробилося зумисно, щоб маси могли сидіти вдома і не виходити на вулицю, щоб не красти повітря і не втручатися в політику.
Кристина Горюнова
Браво! И про музыкальное сопровождение в барах, которое не совпадает с тем, что транслируется на экране, ты очень ловко подметил) аж страшно порой бывает…
Касательно ВКонтакте, самой противно от того, во что порой превращается моя жизнь и жизнь чужих людей…
Максим Козменко
Відчуття Шпенглерівської цивілізації постійно провокує на думку про кінець. І занепад. Або ж — особливо занепад.
Люди існують, симулюючи своє існування. ВКонтактє кидають фотографії, передом оброблені у Фотошопі, на яких не видно вже й справжнього обличчя. Залишають віддверті, вольові, силові повідомлення. Закидають мудрі, повчальні, глибокі статуси. А насправді — вони всі не такі. Навіть гірші за акторів (за відомих брехунів, як вчив нас Платон). Бо вони клянуться, що вони справді такі, а не грають ролі.
Людина вже є післякультурною істотою! Взявши в «Західного» (від шпенглерівського «Захід Європи»)світу «How's it goin'?», взяла і кінець та занепад цього світу. Бо вже боїться відповіді, бо вже боїться правди. І ховається за «авками» і «статусами», не взмозі пробитися крізь ілюзорну «стіну», яку так необережно собі й вибудувала!
Як казали в Dimmu Borgir'ській «Puritania»: «Countdown to exterminate the human race»…
Віталія Козменко
однозначно погоджуюся з тим, що люди ховаються за образи чи «образи». Та, мені так здається, що сховатися їм остаточно не дозволить цікавість. Це те що описав Гюго в «93»: «непереборне бажання побачити і дізнатися штовхало жінок на передову фронту» (прошу вибачення за не точну цитату)
Лілія Шутяк
Рано чи пізно людина дорослішає. У певний момент вона починає отримувати справній кайф від гармонії з собою! Зрештою, ти остаточно відокремлюєшся від соціуму, перестаєш керуватися його законами. Ти-сам собі закон. І це прекрасно! Люблю індивідуальностей. З ними завжди цікаво і неповторно.
Максим Козменко
А ти все ж гуманістка! Навіть гірше, ти гуманістична оптимістка!!!
Євген Славянов
«How do you do?» без претензії на відповідь доведе до автоматизму рефлекси нової епохи.
Цитата стала текстом,
а життя стало симулякром.
Надія Григоренко
«Бути «В Контакте» чи деінде — ідеальний засіб імітувати спілкування, витримуючи невидиму дистанцію...» — оце точно сказано!
Про «стіну» — справді символічно: стіна, що відгороджує від реального світу…
І ВКурсі.ком як антипод всьому описаному!
Святослав Вишинський
Ресурс ВКурсі.ком, не зважаючи на часткову соціалізованість, орієнтований у більшій мірі на обмін інформацією та її критичну рецепцію, тобто на принцип «що сказати», а не «ким бути». Рейтинг користувача зростає на основі популярності його дописів і коментарів — а не красивих фотографій, віртуальних «подарунків» чи умовного кола знайомств.
Надія Григоренко
Ну і правильно. Так і має бути!
Святослав Вишинський
Павел Дуров, сетевая антиутопия «2014».

Оля Склярчук
Мене так по-доброму розвеселив цей пост і коментарі до нього.
Тільки є запитання.
… Усі ці люди реально обробляють фотографії у «Фотошопі»???
Тут просто через кожне слово — нове прозріння.
Залишають віддверті, вольові, силові повідомлення. Закидають мудрі, повчальні, глибокі статуси. А насправді — вони всі не такі.
(???!!!)
(Доведеться дуже серйозно переглянути мої уявлення про дійсність та людей)…
Я перепрошую за такий настрій.
Це так мило. Речення Максима таке серйозне, ніби залишає трохи сумнівів, — а може все ж вони такі є?
Мені здається, що самодурство та інші явища, порушені у тексті, це вже так буденно, що обговорювати їх, наче певні феномени, надто оптимістично.

… Алгоритм віртуального «перебування», ризоматичні, обірвані фрази та медіа-комплекти, унікальні діахронічні стрічки вертикального нонсенсу… ну це так тішить мене, як і будь-якого графомана.

Насправді, емоційно донести суть проблеми могла би жіночка з місцевого ринку трьома нехитрими фразами. Нам із нею, простим обивателям, доведеться “загуглити “ близько восьми понять з цієї сторінки, щоб принаймні нагадати.
Мабуть, перетворювати звичайні зрозумілі речі на глибинний аналіз — ранкова гімнастика філософа з науковим ступенем.
;)
Святослав Вишинський
Філософи завжди все ускладнюють — і з роками стають тільки нуднішими.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте