Симуляція є підставою існування

У наш час, коли люди запитують одне одного про справи, то в більшості випадків їм дійсно майже немає діла до того, «як» вони. Між людьми пролягає невидима дистанція, яку вкрай важко долати і яка з часом стає все більшою — і в той же час усе прозорішою, так що зрештою зникає думка, наче дистанція взагалі існує. Однак люди стрімко відчужуються і практично кожен залишається замкнений в ізольованому світі. Адже окрім абстрактного гуссерлівського Трансцендентального Ego є щось більш банальне та очевидне, «menschliches, allzumenschliches» — але і воно залишається за межею людського спілкування, доводячи спільноту до чистого абсурду. Проте в наш час це нормально, і фраза: «How do you do?» без претензії на відповідь доведе до автоматизму рефлекси нової епохи.

Люди обносять себе стіною на рівні елементарної чуттєвості, приховуючи це абсолютами «внутрішнього світу» чи «світогляду», яких вони, в дійсності, давно позбавлені. І такі знакові сучасні веб-сервіси, як соціальні мережі, зі свого боку, тільки сприяють відчуженню та поглиблюють процес ізоляції. Бути «ВКонтакте» чи деінде — ідеальний засіб імітувати спілкування, витримуючи невидиму дистанцію, так що врешті зникає саме бажання бачитись із реальними людьми, будь то друзі чи віддалені знайомі. Алгоритм віртуального «перебування» переходить у звичку просто «додавати» і залишати «відверті» тести на «стінах», сотні пісень і відео, які мало хто слухає і переглядає (однак важливість самого жесту підмінює його значення), малювати картинки та коментувати фотографії, перетворюючи спілкування в односкладовий обмін компліментами, який усе більше нагадує монолог.

Або розмову до стіни. Я думаю, що слово, яким названо одну з найпопулярніших опцій «ВКонтакте», дуже символічна, і в системі, в яку ми втягнуті, кожен із 60 млн. користувачів докладає «another brick in the wall» новітнього соціального відчуження. Чого варте тільки його зовнішнє видовище — достатньо спробувати перечитати підряд хоча б із десяток повідомлень на «стіні» будь-якого користувача, аби відчути шизофренічну природу Веб-мережі. Ризоматичні, обірвані фрази та медіа-комплекти, вийняті з горизонтальних синхронічних діалогів, у результаті формують унікальні діахронічні стрічки вертикального нонсенсу, який з часом стає все більш автономним, усе більш — «осмисленим».

Однак у тьмі постмодерну це нікого не дивує. Відсутність логіки та структури становить саму тканину пост-сучасності, і чим абсурдніший аттрактор — тим більш «легітимним» він є. Всіх уже давно перестало дивувати, що в барах та кафе музичний супровід ніколи не співпадає з відео-рядом образів, які транслюються на екранах. Швидше, подив викликає той факт, що вони ще іноді — співпадають. Можливо, дуже скоро суспільний осуд викликатимуть останні люди, котрі ще дивитимуться в очі співрозмовнику. Адже таким зіпсованим автоматом у зіпсованій реальності стає сама людина в тій мірі, в якій кожен її фрагмент емансипується, претендуючи на незалежність. «Тіло без органів» Антонена Арто відбудеться як конкретна данність пост-історичної антропології.

Головне не збиватись із алгоритму: побільше смайлів, позитивних аватарів на фоні дорогих (чужих) автомобілів, світлин з відпочинків на морях чи вечірок у нічних клубах. Відтепер ціна пройденого співмірна масштабам засвідченого та конвертованого в образи. Життя можна більше не проживати: симуляція щастя є достатньою підставою для існування. У виборі між людиною та Солярісом людина обирає — Соляріс.