Моральні якості професії

Серед різного роду цинічних занять завжди особливо виділяв фах журналіста. Мабуть, не знайдеться іншої схожої сфери, в якій би з таким високим пафосом перед різними «лопухами» (наприклад, суспільством) піарились моральні якості професії. Здається, навіть медицина, освіта та міліція настільки часто не говорять про «чесність» та «громадянський обов'язок». Монопольно володіючи подіумом, журналісти як ніхто інший мають слабкість до спекуляцій на тему своєї особливої значимості в боротьбі за «світле майбутнє» і «демократичні цінності» народу. Ви тільки прислухайтесь — і дуже скоро вас почне нудити так само, як нудило від урочистих промов на шкільних лінійках. Не слід обманюватись: надмір моралізаторства маскує відсутність самої моралі — талант, освіченість, інтелект умінню продаватись не на заваді.

Колись я щиро цього не розумів. Натомість більшість українців, ідеалізуючи ЗМІ, не розуміють і досі — в колективному несвідомому обивателів віра в «доброго царя» набуває найоригінальніших форм. Можна безкінечно і з упевненістю розмовляти у тролейбусах і на форумах про «невільну» столичну пресу, замовні матеріали, цензуру на центральних каналах і де завгодно в далекому світі, проте ці абстрактні матерії рідко приносять справжнє усвідомлення того, що знайомий, якому щодня тиснеш руку, бере конкретні суми і пише конкретні речі. Сьогодні про іншого, завтра про тебе. Колеги завжди в курсі — у своєму колі прийнято засуджувати поза очі, сублімуючи в докори власну заздрість. Проте «борцям за справедливість» це не заважає разом випивати на фуршетах, не казати правду вголос — зрештою, подавати одне одному руку. І справа не в цеховій солідарності, а в обличчі країни, дивитись на яке з кожним роком стає все огидніше. Як і на людей, яким тиснути руки.