Новий Президент виграв єдність України
Одним із вагомих факторів для коректної оцінки результатів президентських виборів в Україні є, безперечно, точка зору російського політикуму. Ігнорувати значення і вплив нашого східного сусіда на перспективи українського державного проекту як такого можуть хіба лиш українські праві, які досі не зрозуміли масштабу взаємопов'язаності всіх процесів у сучасному світі. Належить визнати, що зняти з рахунку російську карту — означає програти всю партію. При чому ця умова вірна не лише для України чи будь-якої суверенної держави пострадянського простору, але й для найбільш впливових світових гравців, позаяк жоден із них більше не є і не може бути автономним. Будь-які мрії про національну автаркію є не більш ніж ностальгійним відголоском XX ст., котре само вже стало частиною історії.
В умовах глобалізації єдино можливий вихід для національних систем — це входження в більші, наднаціональні утворення, будь то у формі економічних союзів, політичних альянсів чи ведення політики довгострокового партнерства. Таким чином російський політикум, визначально афектований федеративною парадигмою, в умовах сучасної гри може виявитись об'єктивно більш пристосованим до правил, які вже негласно набрали чинності. Маючи ж довготривалу імперську традицію, котра сформувала відносно цілісну ментальність поліетнічного російського суспільства, нинішня Російська Федерація, попри критичні прогнози геополітиків, як суб'єкт великої міжнародної гри має шанси зберегти своє особливе значення і в XXI ст. Це значить, що, маючи своїми безпосередніми сусідами потужні багатоскладові утворення, такі як Европейський Союз та Російська Федерація, Україна за теперішнього розкладу сил практично позбавлена шансів зберігати послідовно нейтральний статус.
Зрештою, можна стверджувати, що з 2005 р. Україна в дійсності і перестала бути позаблоковою державою, заявивши на словах та діями, хай і не дуже рішуче, свою орієнтацію на абстрактний «Захід», de facto відпрацьовуючи геополітичний сценарій третього супергравця — Сполучених Штатів Америки, у якому в даному регіоні не зацікавлені ні Росія, ні Евросоюз. До чого би призвела така послідовно «національна» політика (яка в цьому випадку ситуативно співпадає з американськими планами) в разі збереження влади «помаранчевими» силами, спрогнозувати не важко: прямі заяви ряду російських експертів з цього приводу, як і натяки російських політиків, говорили виключно на користь акумульованого розпаду України. Наскільки це реально в сучасних умовах — показує не лише досвід Грузії та Сербії, але й «нерушимого» Радянського Союзу.
В ключі цього мені здаються знаковими слова із нещодавнього інтерв'ю російського політичного речника Александра Дугина, який, як не дивно, дав дуже об'єктивну оцінку майбутніх президентських перспектив Віктора Януковича, озвучивши для нас найвагоміше: «Он выиграл единую Украину».
В умовах глобалізації єдино можливий вихід для національних систем — це входження в більші, наднаціональні утворення, будь то у формі економічних союзів, політичних альянсів чи ведення політики довгострокового партнерства. Таким чином російський політикум, визначально афектований федеративною парадигмою, в умовах сучасної гри може виявитись об'єктивно більш пристосованим до правил, які вже негласно набрали чинності. Маючи ж довготривалу імперську традицію, котра сформувала відносно цілісну ментальність поліетнічного російського суспільства, нинішня Російська Федерація, попри критичні прогнози геополітиків, як суб'єкт великої міжнародної гри має шанси зберегти своє особливе значення і в XXI ст. Це значить, що, маючи своїми безпосередніми сусідами потужні багатоскладові утворення, такі як Европейський Союз та Російська Федерація, Україна за теперішнього розкладу сил практично позбавлена шансів зберігати послідовно нейтральний статус.
Зрештою, можна стверджувати, що з 2005 р. Україна в дійсності і перестала бути позаблоковою державою, заявивши на словах та діями, хай і не дуже рішуче, свою орієнтацію на абстрактний «Захід», de facto відпрацьовуючи геополітичний сценарій третього супергравця — Сполучених Штатів Америки, у якому в даному регіоні не зацікавлені ні Росія, ні Евросоюз. До чого би призвела така послідовно «національна» політика (яка в цьому випадку ситуативно співпадає з американськими планами) в разі збереження влади «помаранчевими» силами, спрогнозувати не важко: прямі заяви ряду російських експертів з цього приводу, як і натяки російських політиків, говорили виключно на користь акумульованого розпаду України. Наскільки це реально в сучасних умовах — показує не лише досвід Грузії та Сербії, але й «нерушимого» Радянського Союзу.
В ключі цього мені здаються знаковими слова із нещодавнього інтерв'ю російського політичного речника Александра Дугина, який, як не дивно, дав дуже об'єктивну оцінку майбутніх президентських перспектив Віктора Януковича, озвучивши для нас найвагоміше: «Он выиграл единую Украину».
2 коментарі