Осмислена евокація міфів
Чи не є площина, в яку зводиться будь-яка згадка про націоналізм, симптоматичним вироком самому феноменові націоналізму? Віртуальна область історії, а головно події II Світової війни, ефективно підмінюючи суспільні реалії «тут і тепер», міфологізують класичну ідею нації, позбавляючи її конкретності та претензії на сьогочасність. Перші асоціації стають водночас і останніми, неухильно зациклюючи на минулому, в якому український націоналізм єдино і набуває повноти та життєвості. Враховуючи, що націоналізм як ідеологічна парадигма в сучасному розумінні налічує всього двісті років, така зорієнтованість у минуле сама по собі виглядає артефактно, так само як і феномен традиціоналізму. Осмислена евокація міфів, яких більше не існує на рівні рефлексу чи данності.
Очевидно, що в 1920-1930-ті рр. націоналізм був ідеологією революційною і футуристичною, провадячи програму агресивної модернізації і доводячи до логічного завершення все те, що мало бути реалізовано перед остаточним та монопольним утвердженням лібералізму. Якщо на противагу середньовічному уявленню про ієрархію та якісну онтологічну нерівність Велика Французька революція винесла гасла рівності і братерства, вперше втіливши на практиці картезіанську концепцію суб'єкта, і таким чином глобально перебудувавши свідомість епохи на дискретний лад (ідея індивіда), то націоналізм у цій історії виявився всього лиш перехідним етапом між архаїкою та розвинутим модерном. Підмінивши ідею абсолютної монархії ідеєю абсолютизму нації чи держави, націоналізм, як концепція секулярна, позбавив старі форми їх метафізичної основи, наблизивши Европу до еволюційного прийняття індивідуалізму.
Адже нація в радикальній перспективі — це інтегральна особистість, колективний егоїзм певної групи, об'єднаної в рамках спільного державного та культурного проекту на засадах конкурентної боротьби із собі подібними. Зруйнувавши горизонтальні зв'язки аристократичної Европи Середніх віків, бюргерська ідея нації протиставила старому світу ізольовані взаємопоборюючі проекти держав, засновані на новітньому егалітаризмі (рівність на значно ширшій — етнічній або національній основі). Поворот же до ліквідації цих інтегрованих державних суб'єктів на користь окремого індивіда, зняття кордонів, укрупнення наднаціональних бюрократій, дроблення суспільства та остаточне утвердження ліберального світогляду після 1945 р. є лише логічними ланками цілісного процесу, який розпочався на Заході в добу Реформації та Ренесансу.
Чи не є тоді спроби говорити про «нових правих» чи «націоналізм XXI ст.» в умовах, коли ми констатуємо ревізію та демонтаж самого лібералізму, нічим іншим, як одним із виявів консервативного проекту, який у наш час асоціюється із формами «на один крок назад»? Адже націоналізм у його зосередженості як на героїчному минулому, так і на ідейних концептах, котрі вже давно не відповідають реаліям глобалізованого постмодернового світу, виглядає ідеологією анахронічною та відверто неадекватною викликам сучасності. Ті ж реінтерпретації, яких він зазнає, свідчать лише про втрату його визначальної основи — і, зрештою, про заміну самого націоналізму чимось принципово іншим: як то поміркованою націонал-демократією з одного боку, чи загальноевропейським патріотизмом — з іншого. Однак чи не є це тільки інерційною спробою зберегти старі маски у грі, в якій за личинами не залишилось самих акторів?
Очевидно, що в 1920-1930-ті рр. націоналізм був ідеологією революційною і футуристичною, провадячи програму агресивної модернізації і доводячи до логічного завершення все те, що мало бути реалізовано перед остаточним та монопольним утвердженням лібералізму. Якщо на противагу середньовічному уявленню про ієрархію та якісну онтологічну нерівність Велика Французька революція винесла гасла рівності і братерства, вперше втіливши на практиці картезіанську концепцію суб'єкта, і таким чином глобально перебудувавши свідомість епохи на дискретний лад (ідея індивіда), то націоналізм у цій історії виявився всього лиш перехідним етапом між архаїкою та розвинутим модерном. Підмінивши ідею абсолютної монархії ідеєю абсолютизму нації чи держави, націоналізм, як концепція секулярна, позбавив старі форми їх метафізичної основи, наблизивши Европу до еволюційного прийняття індивідуалізму.
Адже нація в радикальній перспективі — це інтегральна особистість, колективний егоїзм певної групи, об'єднаної в рамках спільного державного та культурного проекту на засадах конкурентної боротьби із собі подібними. Зруйнувавши горизонтальні зв'язки аристократичної Европи Середніх віків, бюргерська ідея нації протиставила старому світу ізольовані взаємопоборюючі проекти держав, засновані на новітньому егалітаризмі (рівність на значно ширшій — етнічній або національній основі). Поворот же до ліквідації цих інтегрованих державних суб'єктів на користь окремого індивіда, зняття кордонів, укрупнення наднаціональних бюрократій, дроблення суспільства та остаточне утвердження ліберального світогляду після 1945 р. є лише логічними ланками цілісного процесу, який розпочався на Заході в добу Реформації та Ренесансу.
Чи не є тоді спроби говорити про «нових правих» чи «націоналізм XXI ст.» в умовах, коли ми констатуємо ревізію та демонтаж самого лібералізму, нічим іншим, як одним із виявів консервативного проекту, який у наш час асоціюється із формами «на один крок назад»? Адже націоналізм у його зосередженості як на героїчному минулому, так і на ідейних концептах, котрі вже давно не відповідають реаліям глобалізованого постмодернового світу, виглядає ідеологією анахронічною та відверто неадекватною викликам сучасності. Ті ж реінтерпретації, яких він зазнає, свідчать лише про втрату його визначальної основи — і, зрештою, про заміну самого націоналізму чимось принципово іншим: як то поміркованою націонал-демократією з одного боку, чи загальноевропейським патріотизмом — з іншого. Однак чи не є це тільки інерційною спробою зберегти старі маски у грі, в якій за личинами не залишилось самих акторів?
0 коментарів