Бути европейцями значить просто: бути собою
Враження від презентації книги Івана Монолатія «Цісарська Коломия. 1772-1918», котра сьогодні відбулась у чернівецькому «Literatur Cafe», надто неоднозначні. Попри оригінальне видання з історії Коломиї австро-угорського періоду, котре, безумовно, є вагомим здобутком галицького краєзнавства, цікавим і для буковинських читачів, ряд акцентів зустрічі викликали подив. Під час обговорення книги, виданої за сприяння Фонду Габсбургів, відчувалась майже неприхована меланхолія за «Золотим віком» австрійського підданства, а часом і відвертий жаль щодо розпаду іноземної монархії, в рамках якої українці, на думку деяких учасників зустрічі, «по-справжньому» торкнулись Европи.
Для традиційно націоналістичної Західної України доволі знаковим прецедентом є те, що галицька інтелігенція, особливо останнім часом — при фінансовій підтримці західних фондів — виявляє зворушливі сентименти стосовно недалекого історичного минулого та далеких сюзеренів, вассалами яких вона себе гордо воліє бачити і тепер. На тлі такої щирої меланхолії за лакованим австрійським чоботом, віденськими вальсами та уроками німецької поезії дивно виглядають тільки презирливі закиди у бік «москвофільських манівців» — схоже, евроінтегровані габсбургські піддані з-під Коломиї забувають про гольштайн-готторпське походження династії Романових, ніяк не бажаючи поступатись почесним «західнішим» місцем біля ніг Европи.
Характерно, що під час дискусії організатор зустрічі Олег Хавич звернув увагу на ту обставину, що Західна Україна, вочевидь — єдиний фрагмент колишньої Австро-Угорщини, котрий дотепер активно плекає меланхолію за ідеалізованим часом свого перебування в складі імперії. Іван Монолатій на це зазначив, що і в період існування Австрійської монархії українці Східної Галичини та Буковини, а також хорвати були найбільш лояльними до імперії етносами, як ніхто інший зорієнтованими на збереження та пролонгацію габсбургського панування.
Слухаючи після цього романтичні спогади про світле германське минуле та про колишню імперію як прообраз майбутньої Европи, було тільки важко позбутись парадоксальної думки, що саме Україна — і Хорватія — виявились єдиними «пост-австрійськими» державами, нині обділеними евросоюзним «пирогом». І чи це дивно, якщо викрадену доньку Агенора в Коломиї дотепер із провінційним шармом малюють у пишних шатах інтеграції, тоді як її серце — у гордих гірських кантонах, де бути европейцями значить просто: бути собою.
Для традиційно націоналістичної Західної України доволі знаковим прецедентом є те, що галицька інтелігенція, особливо останнім часом — при фінансовій підтримці західних фондів — виявляє зворушливі сентименти стосовно недалекого історичного минулого та далеких сюзеренів, вассалами яких вона себе гордо воліє бачити і тепер. На тлі такої щирої меланхолії за лакованим австрійським чоботом, віденськими вальсами та уроками німецької поезії дивно виглядають тільки презирливі закиди у бік «москвофільських манівців» — схоже, евроінтегровані габсбургські піддані з-під Коломиї забувають про гольштайн-готторпське походження династії Романових, ніяк не бажаючи поступатись почесним «західнішим» місцем біля ніг Европи.
Характерно, що під час дискусії організатор зустрічі Олег Хавич звернув увагу на ту обставину, що Західна Україна, вочевидь — єдиний фрагмент колишньої Австро-Угорщини, котрий дотепер активно плекає меланхолію за ідеалізованим часом свого перебування в складі імперії. Іван Монолатій на це зазначив, що і в період існування Австрійської монархії українці Східної Галичини та Буковини, а також хорвати були найбільш лояльними до імперії етносами, як ніхто інший зорієнтованими на збереження та пролонгацію габсбургського панування.
Слухаючи після цього романтичні спогади про світле германське минуле та про колишню імперію як прообраз майбутньої Европи, було тільки важко позбутись парадоксальної думки, що саме Україна — і Хорватія — виявились єдиними «пост-австрійськими» державами, нині обділеними евросоюзним «пирогом». І чи це дивно, якщо викрадену доньку Агенора в Коломиї дотепер із провінційним шармом малюють у пишних шатах інтеграції, тоді як її серце — у гордих гірських кантонах, де бути европейцями значить просто: бути собою.
8 коментарів
Є в міркуваннях Святослава ще один, дуже важливий момент: «На тлі такої щирої меланхолії за лакованим австрійським чоботом, віденськими вальсами та уроками німецької поезії дивно виглядають тільки презирливі закиди у бік «москвофільських манівців»».
Тут вловлена наша світоглядна, психологічна, ментальна ...(ще яка там?) установка, яка, власне є основою наших численних поразок. Суть її — оглядання на сильнішого як на репрезентанта СВОГО буття. Ми вибудовуємо своє буття не по матриці власного Я, а по матриці Чужої Сили (Отут би ще дати міркування про суть загублених секретів від О.Забужко).
Бути європейцями — бути собою.
а бути українцями? бути не собою? Що то за категорія така "європеєць"? Турок в Німеччині — Європеєць? А араб у Франції?
де критерій Європейськості?
Територія? Підданство? щО?
Якщо визначимо "європеєць" як носій цивілізації, культури ..., то тут уже й до арійців недалеко.
Чи були ми європейцями на Майдані в 2004? чи були собою? (аспект пізнішого концертно-масового майдання ігнорую як несуттєвий).
Де віднайдення власної матриці, яка дасть змогу зігнорувати як лакований Відень, так і брутальний Пітер?
Тому «показник «европейськості» — це не вассалітет у Заходу» приймається однозначно і беззаперечно. Саме так.
Якщо Європа=свобода, взаємоповага, взаємодія, істина, відвертість, здатність бути в правді… Я за Европу.
Якщо Европа — це нівеляція нації і особистості, толерантність, що сприяє деградації, свідоме і цілеспрямоване позбавлення здатності бути, не тільки в правді, а взагалі — бути, псевдоліберальне заперечення субєктності на догоду споживацтву та руйнація взаємодії (в тому числі національної)… Я проти.
А навіщо перед пошуком власної матриці визнавати, що тільки Західна Европа, то...? Це і так зрозуміло. Хіба це щось додасть до можливості і здатності власного самостановлення? Подолання вассальності — ось суть власної матриці, а чи та вассальність на Схід, чи на Захід… Яка різниця?
На рахунок бути собою, коли це відбудеться — це буде неймовірний прогрес. Про більше, здається, не варто мріяти. Поки що переважає ідея «зробити ближнього, таким же як я». І одночасно стати таким же як хтось. Обидві стратегії — безглузді))))