Не в цій країні

Останніми днями активно обговорюється законопроект про введення податку на бездітність — переважно в чисто осудливому ключі. Однак своя (чисто теоретична) логіка в цій ідеї є — адже суспільство повинно самовідтворюватись, щоби взагалі існувати і не впадати в ті колапси, з якими сьогодні зіштовхнулась надліберальна Европа. Ідеальний механізм може виглядати наступним чином: (виключно) працюючі бездітні сплачують податок, котрий напряму спрямовується (виключно) багатодітним сім'ям, що доводять свою адекватність у вихованні дітей (не наркомани, не алкоголіки, психічно здорові і т.д.). Як наслідок — розумний розподіл соціальної відповідальності та соціальних видатків, оскільки діти — це майбутні платники податків та утримувачі всіх пенсіонерів, у т.ч. бездітних кар'єристів. Однак на практиці подібні пропозиції зіштовхуються щонайменше з ігноруванням реальних заробітків громадян — позаяк усім зрозуміло, що демографічна ситуація багато в чому залежить від рівня життя, як і спроможність вносити додаткові збори. Гадаю, більшість громадян України сплачувати податок на бездітність не відмовлялись би, якби він становив 1-2% від їхньої европейської (sic) зарплатні, а кошти — спрямовувались напряму тим, хто їх безпосередньо потребує. Лишень не в наш час. І не в цій країні.