Друга державна і друга сексуальна
У дописі в мережі «Facebook» Андрій Бондар, відзначаючи суспільні заслуги Всеукраїнського об'єднання «Свобода», наводить приклад того, як остання в черговий раз завадила проведенню в Києві LGBT-акції: "… Як можна водночас захищати своє право на українську мову і заперечувати чужі права?" Проте україномовні захисники прав сексуальних меншин, ставлячи подібні запитання, не можуть збагнути подвійності власного мислення — дивно, але коли йдеться про титульну мову, вони всіляко заперечують право національних меншостей послуговуватись рідними мовами в публічній сфері, в офіційній документації та ін., підкреслюючи, що розмовляти російською тощо — приватне право, але не суспільний обов'язок. Однак не помічають, що критики легалізації одностатевих шлюбів апелюють до того ж принципу: сексуальність є справою приватною, тоді як шлюб — громадянським інститутом.
Розцінюючи можливе визнання російської другою державною або регіональною мовою як загрозу державності і культурі титульної нації, одні і ті ж люди не розуміють, що розхитування гетеросексуального образу традиційної сім'ї за ідентичним сценарієм веде до руйнації національного міфу. Адже прихильники «білінгви» прямо не зазіхають на статус української — але тільки «лібералізують» його, апелюючи до рівних прав інших етнічних груп, відтак вимагають права послуговуватись рідною їм мовою в публічній сфері. Аналогічно до прихильників офіційної легітимації одностатевих відносин, котрі стверджують, що не зазіхають на гетеросексуальність, але тільки вимагають рівності та юридичного статусу для того, що зараз державою розцінюється лишень як їхня приватність.
Коли прихильники єдиної державної мови заявляють: ніхто не забороняє російської, румунської, угорської, etc., але офіційною державною, вісьовою, скріплюючою єдність суспільства мовою є мова титульної нації — це одне і те ж, коли націоналісти стверджують: ніхто не переслідує за гомо-, бі-, транссексуальність, etc., але офіційним державним, вісьовим, скріплюючим єдність суспільства інститутом є титульний інститут шлюбу гетеросексуальної більшості. Відтак права рідної російської і будь-якої ін. мови, будучи приватною справою їхніх мовців, не можуть поширюватись на загальнодержавний рівень — так само, як і сексуальні права меншостей на сферу культури та виховання. У ширшому сенсі ми маємо справу з парадоксальною ситуацією, де в площині мови активна громадськість діє за уніфікуючими принципами логоцентризму, визнаючи «ліберальні» вимоги меншин як загрозу для більшості і монополії «традиційного» національного міфу, тоді як у площині сексуального — цю ж логіку на користь інших меншостей спростовує, релятивізуючи ідеї титульності і традиційності як такі.
Це значить, що декому слід раціонально і без емоцій проаналізувати власну позицію і переглянути її: або визнавши, що єдина державна мова при 30% російськомовного населення в Україні — «фашизм» та обмеження громадянських прав і свобод, або тверезо прийнявши, що легалізація одностатевих шлюбів як соціального інституту при сумарній частці представників нетрадиційної орієнтації 1-3% — безпідставна так само, як і спроби будь-яких інших меншостей претендувати на суспільний універсалізм.
Розцінюючи можливе визнання російської другою державною або регіональною мовою як загрозу державності і культурі титульної нації, одні і ті ж люди не розуміють, що розхитування гетеросексуального образу традиційної сім'ї за ідентичним сценарієм веде до руйнації національного міфу. Адже прихильники «білінгви» прямо не зазіхають на статус української — але тільки «лібералізують» його, апелюючи до рівних прав інших етнічних груп, відтак вимагають права послуговуватись рідною їм мовою в публічній сфері. Аналогічно до прихильників офіційної легітимації одностатевих відносин, котрі стверджують, що не зазіхають на гетеросексуальність, але тільки вимагають рівності та юридичного статусу для того, що зараз державою розцінюється лишень як їхня приватність.
Коли прихильники єдиної державної мови заявляють: ніхто не забороняє російської, румунської, угорської, etc., але офіційною державною, вісьовою, скріплюючою єдність суспільства мовою є мова титульної нації — це одне і те ж, коли націоналісти стверджують: ніхто не переслідує за гомо-, бі-, транссексуальність, etc., але офіційним державним, вісьовим, скріплюючим єдність суспільства інститутом є титульний інститут шлюбу гетеросексуальної більшості. Відтак права рідної російської і будь-якої ін. мови, будучи приватною справою їхніх мовців, не можуть поширюватись на загальнодержавний рівень — так само, як і сексуальні права меншостей на сферу культури та виховання. У ширшому сенсі ми маємо справу з парадоксальною ситуацією, де в площині мови активна громадськість діє за уніфікуючими принципами логоцентризму, визнаючи «ліберальні» вимоги меншин як загрозу для більшості і монополії «традиційного» національного міфу, тоді як у площині сексуального — цю ж логіку на користь інших меншостей спростовує, релятивізуючи ідеї титульності і традиційності як такі.
Це значить, що декому слід раціонально і без емоцій проаналізувати власну позицію і переглянути її: або визнавши, що єдина державна мова при 30% російськомовного населення в Україні — «фашизм» та обмеження громадянських прав і свобод, або тверезо прийнявши, що легалізація одностатевих шлюбів як соціального інституту при сумарній частці представників нетрадиційної орієнтації 1-3% — безпідставна так само, як і спроби будь-яких інших меншостей претендувати на суспільний універсалізм.
1 коментар