Аутсайдер чорноморського регіону

За продовження бездіяльності влади у військовій сфері в найближче десятиліття Україна стане політичним аутсайдером чорноморського регіону. Українські бойові кораблі, підфарбовані до свят, усе ще виглядають грізно — як і лінкори 1940-их рр. Однак питання пристосованості військово-морського флоту до сучасних реалій ведення війни, захищеності від ударів ворожої авіації, дії підводних човнів — не кажучи про елементарне фінансування успадкованого від Радянського Союзу металобрухту — залишаються риторичними.

Все це виглядає особливо загрозливим на тлі перманентного зростання військового потенціалу сусідньої Туреччини та її традиційного інтересу до Північного Причорномор'я, латентного конфлікту між Україною та Румунією стосовно розмежування газоносного шельфу в районі острова Зміїний, конструювання Росією по дну Чорного моря газопроводу «Южный поток» в обхід України, військового конфлікту між Росією та Грузією із застосуванням сил ВМФ.
 
У 2009 р. було озвучено плани російської сторони стосовно модернізації Чорноморського флоту, в т.ч. введення в акваторію 8-10 субмарин — тоді як останній вихід у море єдиного українського дизельного підводного човна «Запоріжжя» датується 1993 р., після чого субмарина майже на 15 років погрузла в ремонті. На противагу пост-радянському хаосу ВМС Туреччини налічують 14 бойових підводних човнів, безальтернативно переважаючи спільний військовий потенціал Росії та України в чорноморському басейні. На фоні активізації сусідів зрозуміло тільки те, що занепад вишколу українських підводників означатиме не лише «спортивне» відставання ЗСУ, але й неуникні поразки України в економічній боротьбі за ресурси регіону.
 
Нівелювання перспектив дій українського флоту у відкритому океані (та України — на міжнародній арені) стало очевидним після бездарної втрати авіаносних кораблів: у 1991 р. «Адмирал флота Советского Союза Кузнецов» без відома української сторони виведено в Атлантику; в 1998 р. готовий на 67% авіаносець «Варяг» за $ 20 млн. продано Китаю (при середній вартості американського авіаносця $ 4,5 млрд.). Така ситуація означає і автоматичну втрату палубної авіації, навиків спеціальної підготовки пілотів, зменшення ваги гелікоптерів у складі ВМФ — а, отже, і деградацію ключових напрямків розвитку армії та флоту у XXI ст.

Після подій біля берегів Сомалі нездатність України захистити національний престиж і власних громадян тільки підкреслили дійсний стан, в якому перебувають військово-морські сили держави — та справжню «вагу» України як політичного суб'єкта. Позиція «моя хата скраю» може бути прийнятною для країни рівня Мадагаскару, але не для держави, котра отримала у спадок від Радянського Союзу унікальні ВПК, конструкторські бюро, спеціальні навчальні заклади, наукові центри, флот, армію, ядерну зброю і засоби її доставки — і все це за 10-20 років успішно відправити «на дно».

На тлі відвертої здачі збройних сил, воєнної науки та військово-промислового комплексу крах ВМФ означатиме для України згортання власного суверенітету, в т.ч. у сфері економіки, що для нової української олігархії повинно було стати вагомим сигналом для перегляду воєнної політики. Однак відсутність амбіцій та архетипічний провінціалізм у реаліях глобалізованого світу неуникно результуватимуть поразками на всіх фронтах, підтверджуючи аксіому Наполеона Бонапарта: «Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде вимушений годувати чужу».