Суверен під боком демократії

Ніколи не розумів ужитку слова «господарник» ні відносно українських політиків, ні відносно бюрократів на ставці. У визначенні, погодьтесь, є щось містичне: «професійні господарники» без професійних господарств. Смисл цього слова я зрозумів тільки минулого тижня після відвідин Білорусі — не побачивши «господарників», але побачивши господарство. Багато що на мене, як на «незалежного» українця, який практично не пожив у «совку», справило непереборне враження — в першу чергу, дороги (sic). Пункт, про який у нас згадують перед кожними виборами, в північній республіці реалізований тихо і без пафосу: намотавши протягом дня пішки більше 30 км по місту від центру до нових районів, я майже не побачив ям чи вибоїн. І навіть сміття: за рівнем чистоти на вулицях півмільйонний Гомель «дає фору» не лишень Києву, але й усім українським містам, у яких мені доводилось побувати — включаючи невеликі районні центри a la Сторожинець. І не дивно: в Білорусі не тільки менше смітять, але й наполегливо і всюди прибирають від світанку.

Другий пункт, на який звернув увагу — це ефективна підтримка власного виробництва. Спершу мені здалось, що весь громадський транспорт у Гомелі европейський, проте дуже скоро помітив, що нові комфортабельні автобуси і тролейбуси — виробництва Мінського автомобільного заводу. Як і вся обслуговуюча техніка в місті — від кранів до вантажівок. Громадський транспорт узагалі має велике значення в житті міста: «маршруток» суттєво менше, ніж в Україні, при цьому суттєво більше автобусів і тролейбусів, інтервал між якими ніколи не перевищує 5 хв. Автобусний парк оновлений на 100%, тролейбусний — на 90%. Автівок на дорогах багато, але дуже дорогих машин, якими переповнені і Чернівці, і Київ — у рази менше. В самому Гомелі працюють авторемонтний і винний заводи, м'ясний і деревообробний комбінати, трикотажна фабрика та ін.

На відміну від Чернівців, у Гомелі збережені кращі риси радянського — окрім старих пам'ятників героям СРСР, на вулицях часто зустрічаються колони спортсменів, а в нових районах — зводяться не лишень дитячі майданчики, але й поліклініки та інші важливі інфраструктурні об'єкти. Нові райони білоруського міста — окрема тема. Гомель активно будується, проте я не побачив будинків-«привидів»: у вікнах помешкань горить світло. Ви ж розумієте, про що я. Характерно, що немає звичної для України розрухи в старому фонді — старовинні будівлі зберігають пристойний вигляд, чого не скажеш ні про Чернівці, ні про Львів. На вулицях і на вокзалі відсутні бомжі, і навіть міліція має людський вигляд: таких тупих виразів обличчя, як в українській ППС, у Гомелі я не бачив. Можливо, також і тому, що серед патрульних багато жінок.

Нарешті, агітпроп: на кожній вулиці зразки позитивної мотивації населення a la білборди «Я люблю Беларусь!», «Мы любим свой район!», «Берегите природу!», «Мы сильнее, если вместе!», «Разделив бытовые отходы, сохраним частичку природы!», «Беларусь должна быть белой, чистой и красивой!», «Новое поколение выбирает чтение» і т.д. і т.п. Асортимент книг у магазинах, однак, невеликий: у Чернівцях на порядок більший. Проблемно і з мовою: Гомель, як обласний центр на південному сході Білорусі, русифікований на 99%. Живу білоруську мову мав змогу чути лишень від працівників університету — філологів, звичайно. Вивіски на державних установах дубльовані обома мовами, і тільки оголошення потягів на вокзалі і написи на громадському транспорті — збережено екзотичною білоруською. В культурній сфері з т.ч. національного будівництва — повний провал.

Однак у соціальній — помітний успіх. І це при тому, що проти країни введені міжнародні санкції і Білорусь, окрім Росії і Казахстану, практично позбавлена стабільних ринків збуту власної продукції. Якби зашморг на шиї республіки з обох сторін з кожним роком не затягувався сильніше, про Білорусь можна було б говорити як про зразок успішного европеїзованого соціалізму. Втім, вона і тепер мало чим візуально різниться від якої-небудь Польщі — я не побачив «старого совка» ні в чому, окрім пам'ятників, назв вулиць і фотографій Олександра Лукашенка за 3000 руб. у книгарнях (3 грн. по-нашому). Статуя Володимира Леніна у фойє залізничного вокзалу поєднується з кіоском православної літератури, а колишня радянська фабрика «Коминтерн» — тепер не що інше, як відкрите акціонерне товариство під тією ж оригінальною назвою. До подібної еклектики дуже скоро звикаєш.

Головна заслуга білоруського керівництва і персонально Олександра Лукашенка полягає в тому, що, так чи інакше, йому вдалось зберегти багато конструктивних моментів радянського минулого — все те, що в нас і в Росії було нещадно розграбовано або зведено нанівець. Білорусь змогла частково відстояти і національний суверенітет у глобальному світі — одна з небагатьох країн — і в цьому є щось дивовижне, беручи до уваги непропорційну різницю в розкладі сил. Відтак і ціна, яку республіка змушена платити, щораз вища: цілком зрозуміло, що суверен під боком непотрібен ні евробюрократії, ні російській олігархії.