Незалежність. Post scriptum

Відгомоніли фанфари 24 серпня, свято завершилось, сповнені рожевими мріями, ми у двадцять третій раз повернулись обличчям до реальності. В інтерв’ю телеканалу ТВА напередодні Дня Незалежності мені вже довелось нагадати тезу, що українська незалежність і за суттю, і за формою є металобрухтом. Того ж дня жвава дискусія в ефірі каналу «Буковина» вкотре навела на думку, що романтизму і віри в журавлів у небі українцям не бракує так само, як і чорного металу під ногами – і дивним чином, задивляючись у небесну блакить, ми вмудряємось хутко реалізовувати з рук останніх синиць.

Знайомий депутат Київської обласної ради в приватній розмові дуже обурювався тому, що на святковий концерт на Майдані Незалежності 24 серпня прийшло близько 50 тис. чоловік, тоді як на акцію протесту під нелегітимну Київраду – заледве кілька тисяч. Проте насправді чому дивуватись, якщо для українця достаток, виведений у простій давньоримській формулі «Хліба і видовищ!», важливіший за власний сувереніт. По суті, як би ми не глорифікували козаччину і УПА, але успадкували країну потомки свинопасів – уся та перелякана селянська наволоч, для якої вчасний збір урожаю був важливіший за всі виграні битви. Саме їм дісталась державна незалежність, а якщо зовсім прямо – то просто впала з неба. І тепер ця особлива порода о-країнців реалізує її в міру власних здібностей та природного призвання.

Для них незалежність – нічийне майно, яким потрібно правильно розпорядитись, і мені важко зрозуміти тих, хто оцінює два десятиліття такого господарювання інакше, ніж як утилізацію. Якщо ви ставитесь до чогось, як до металобрухту – ви і продаєте його – за ціною – металобрухту. У 1990-их рр. в утиль були відправлені не лишень торговий флот і річкові пароплавства – за американські гроші ми з ентузіазмом кришили екскаваторами унікальні у своєму роді стратегічні бомбардувальники Ту-22М і Ту-160, підривали пускові шахти балістичних ракет, для котрих, як видно, не знайшлося кращого застосування. У 1998 р. недобудований авіаносець «Варяг» був проданий Китаю за ціною металобрухту, хоча вже на момент розпаду Радянського Союзу вартість його корпусу за курсом 1980-их рр. складала 800 млн. дол. За одне десятиліття за ціною чорного металу «своїм» і «чужим» була приватизована вся індустрія – а за відсутності якої-небудь модернізації вона стрімко перетворюється саме на те, за що її мають.

У 2013 р. у Хмельницькому на реалізації каналізаційних люків була впіймана служба водоканалу – проте вона лишень потворює те, що роблять усі інші. Розпродаж систем життєзабезпечення став нормою – і, до слова, всі вони, за невблаганними законами політекономії, услід за «Варягом» пливуть у Китай. У якості металобрухту, на котрий у Піднебесній, як і в СРСР у 1945 р., стабільно високий апетит – молодого хижака. Пройде зовсім небагато часу, і українські заводи та фабрики будуть розрізатись і сплавлятись на баржах по Дніпру до найближчих портів, якими колись з голодуючої України вивозили зерно, а тепер вивозять чорні і кольорові метали. А з ними і залишки незалежності.

Мене найбільше дивують українські інтелектуали, на зразок тих, що викладають у Чернівецькому університеті – і щиро вірують якщо не в «покращення», то в міф національної незалежності. Поява нових кордонів, позначених контуром на карті світу, в їхній свідомості ніяк не асоціюється з фактом, що за роки «самостійності» Україна програла всі економічні та інформаційні війни, а в разі військово-політичного конфлікту зможе його виграти хіба що в мініатюрних Словаччини і Молдови. Та й в останньої, як показало вторгнення на ДністроГЕС улітку 2003 р. – небезсумнівно. Можливо, в когось є ілюзії суверенності, але з досвіду найзахищенішого – західного – покордоння України очевидно тільки одне: це не ми себе надійно огородили – це відгородились від нас. Не слід плутати чужі мури зі своїми.

А майбутнє Европи – з майбутнім України. Говорячи про любов до рідної землі, буковинці тримають долоню на румунському паспорті, захованому глибоко в кишені. Я завжди думав, що любов – це те, чим дорожать, але селяни найбільше люблять тільки те, чим урешті-решт жертвують, старанно вигодувавши на забій. Незалежність, як і Віктор Ющенко, нам дешево дістались, тож ми дешево її і продаємо. По 2 грн. за літр, за ціною сільського молока. На «Бостонське чаювання» кріпацька душа нездатна від природи.

Тому цілком логічно, що в усіх галузях українські здобутки не нагадують навіть «Піррові перемоги», але по суті є бездарним обміном індіанського золота на дешеві брязкальця колонізаторів. Церква розколота, історія не написана, національна ідея не визначена. За 22 роки ми не створили незалежний медіа-простір і не стримуємо жодні інформаційні диверсії та інтервенції. Українська мова не відновила втрачених позицій, а українська культура деградувала нижче рівня будь-якої окупації – за всіма правилами жанру найгіршими окупантами «ферми звірів» стануть самі ж звірі. Що скоро шукатимуть нового господаря – щойно вийшовши з наднаціонального Радянського Союзу, худоба шукатиме ситного притулку в Европейському та Евроазійському. Адже невільники завжди прагнуть делегувати залишки свободи новому пану: «Людська громада – це… довгий пошук, а шукають того, хто наказує!» (Фрідріх Ніцше). Як українські наймити XIX ст. – чи українські політики XXI-го.

Котрі не розбираються у призначенні металу так само, як і в призначенні України.

Спеціально для «The Chernivtsi Times»