Треті особи Української Республіки
8 жовтня Чернівці відвідав «політичний в’язень донецьких кланів» Юрій Луценко з презентацією свого нового громадського проекту «Третя Українська Республіка». Після зустрічі зі студентами факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ в Українському народному домі відбувся двогодинний круглий стіл, на якому журналісти і громадські діячі обговорювали проект «повного перезавантаження» української політики. Юрій Луценко трохи змінився, став щиріший, і за час спілкування встиг розповісти немало цікавого, в т.ч. про фінансування опозиційних політичних сил і власних проектів. Як кулуарно висловились ряд чернівецьких політологів: «Два роки відсидки пішли йому на користь». Хтось пожартував, що кожному політику у свій час варто охолонути в «погребах».
Можливо, аби не вчитись на власних помилках, круглий стіл відвідали й буковинські політики – були присутні Олексій Каспрук (весь час заходив і виходив), Микола Малярчук і Андрій Білогорка (уважно досиділи до кінця), Руслан Панчишин (участі в дискусії не брав, але залишився на засідання чернівецької ініціативної групи). Не було Назара Горука, ім’я якого деякі ЗМІ раніше розглядали в якості вірогідного партнера «Третьої Української Республіки». Однак найцікавіше, що у президії круглого столу сидів колишній нардеп з Чернівців Георгій Манчуленко, а ведучим заходу був редактор газети «Час» Петро Кобевко.
Це здивувало багатьох, адже найбільше на круглому столі йшлося про якісне оновлення української політики, в т.ч. кадрове – натомість «Третю Українську Республіку» на Буковині представили особи, що їх один із присутніх експертів назвав «старим вином у нових міхах». І мались не увазі не тільки солідний вік і вагомий політичний досвід, але й чималий послужний список політичних партій, з якими співпрацювали і від яких балотувались названі діячі. В ефірі програми «Суть речей» 10 жовтня я назвав цю породу політиків «потойбічниками», адже в моменти нестабільності вони не бояться змінити політичну структуру та поповнити сірий кадровий резерв – аби через декілька місяців або років у якості «нової сили» знову сплисти на поверхню.
В принципі, така тенденція сама по собі не є ні позитивною, ні негативною, адже важлива не формальна відданість відчуженим організаціям, але реальна вірність живим принципам. Ніхто не ставитиме під сумнів щирий опозиційний настрій названих діячів, але їхні образи, при всій симпатії, важко вписуються в основну тему «Третьої Української Республіки», якою, безперечно, є ідея «третьої сили». Ідея правильна, але до чого тут, запитаєте, Петро Кобевко і Георгій Манчуленко? «До чого тут Юрій Луценко?», – запитаюсь я.
Так чи інакше, ці політики завжди мислили і діяли категоріями дуалістичними, а не критичними, неуникно опиняючись у рядах опозиції при будь-якому режимі. Це їхня сильна сторона, в цьому ж і їхня моральна перевага. Проте ідея «третьої позиції», побіжно озвучена Юрієм Луценком, передбачає принципово інший, прагматичний, підхід до роботи, позбавлений наносних емоцій та узагальнюючих гасел. Зміна правил гри, про яку так багато йшлося на круглому столі, передбачає суцільну кадрову зачистку або докорінну ламку свідомості – на зразок 2,5 років у Чистилищі. На основі системи МВС Юрій Віталійович сам же і навів приклади, підкресливши, що без повного кадрового оновлення ніякі зміни в суспільстві неможливі.
При всій повазі, деякі чернівецькі діячі важко бачаться в ролі неупереджених прагматиків і холодних реформаторів. Реалії регіональної політики – постійний круговорот імен, і дещо розчарувало, що «Третя Українська Республіка» не стала виключенням. Проте, гадаю, головні несподіванки ще попереду. Наразі ж хотілось би звернути увагу на тезу Юрія Луценка про необхідність запитувати політиків про конкретний план дій – намір, із яким важко не погодитись і так само важко не підтримати. Однак у ході круглого столу мене не полишала думка, що красиві наміри та нові пріоритети все ще приховують старий стиль – зрештою, половину часу Юрій Віталійович переконував присутніх не у критичному ставленні до кожного кандидата, а в необхідності єднання опозиції заради чергової перемоги «добра» над «злом». Парадигма мислення залишилась незмінною: «погана» влада, «хороша» опозиція, «хрестовий похід» на вибори та ідея взаємного непоборювання, в якій не залишається місця критиці.
Про який прагматизм в оцінках політичних програм і діяльності може йти мова, якщо і опозиція, і «Третя Республіка» заздалегідь налаштовують виборців на протиставлення «свій»/«чужий»? В умовах бойових дій не прийнято мислити морально і по суті – в окопах, як індульгенцією, керуються простою пропагандою. Якби Юрій Луценко був послідовніший, то мав би відмовитись від протиставлення влади та опозиції, всі гріхи і недоліки яких він знає ізсередини – та запропонувати принципово новий політичний проект або громадський рух, зорієнтований на його створення. В іншому випадку всі розмови про критичність і прагматизм розбиваються об новітнє політичне месіанство.
Сам Юрій Віталійович і не приховував сумнівів у перспективах єдиного кандидата без реальної програми дій. Але проблема в тому, що, на відміну від «третьої позиції» Сергія Тігіпка 2010 р., «третья позиція» Юрія Луценка у 2015 р. неуникно змусить його підтримати якого завгодно опозиціонера, якщо тільки він буде «єдиним». Адже в нішу революціонера київський політик послідовно заганяє себе сам. При цьому не йдеться і про зміну політичних принципів – адже всім зрозуміло, що для перемоги на виборах займатись вихованням нової генерації діячів елементарно не вистачить часу. Тож усі красиві фрази про світле майбутнє можна відкладати в майбутнє, констатуючи той факт, що два найближчі роки опозиція не зміниться. А не змінившись зараз, не зміниться ніколи.
Я запитав Юрій Віталійовича про те, як опозиційні кандидати на виборах підтримають заклик «Третьої Республіки» до обов’язкової деолігархізації економіки – в реаліях, коли найбільші політичні сили, включаючи ліберальну опозицію, напряму залежать від «грошових мішків»? Таким кандидатам доведеться або чесно відмовитись від цього пункту і залишити все по-старому, або пообіцяти і «кинути» виборців – у противному разі спонсори чесно перекриють їм кисень. Відповідь Юрія Луценка достойна римських Анналів: пообіцяти і «кинути» спонсорів. Ви гадаєте, Георгій Манолійович і Петро Дмитрович на таке здатні?
Спеціально для
Можливо, аби не вчитись на власних помилках, круглий стіл відвідали й буковинські політики – були присутні Олексій Каспрук (весь час заходив і виходив), Микола Малярчук і Андрій Білогорка (уважно досиділи до кінця), Руслан Панчишин (участі в дискусії не брав, але залишився на засідання чернівецької ініціативної групи). Не було Назара Горука, ім’я якого деякі ЗМІ раніше розглядали в якості вірогідного партнера «Третьої Української Республіки». Однак найцікавіше, що у президії круглого столу сидів колишній нардеп з Чернівців Георгій Манчуленко, а ведучим заходу був редактор газети «Час» Петро Кобевко.
Це здивувало багатьох, адже найбільше на круглому столі йшлося про якісне оновлення української політики, в т.ч. кадрове – натомість «Третю Українську Республіку» на Буковині представили особи, що їх один із присутніх експертів назвав «старим вином у нових міхах». І мались не увазі не тільки солідний вік і вагомий політичний досвід, але й чималий послужний список політичних партій, з якими співпрацювали і від яких балотувались названі діячі. В ефірі програми «Суть речей» 10 жовтня я назвав цю породу політиків «потойбічниками», адже в моменти нестабільності вони не бояться змінити політичну структуру та поповнити сірий кадровий резерв – аби через декілька місяців або років у якості «нової сили» знову сплисти на поверхню.
В принципі, така тенденція сама по собі не є ні позитивною, ні негативною, адже важлива не формальна відданість відчуженим організаціям, але реальна вірність живим принципам. Ніхто не ставитиме під сумнів щирий опозиційний настрій названих діячів, але їхні образи, при всій симпатії, важко вписуються в основну тему «Третьої Української Республіки», якою, безперечно, є ідея «третьої сили». Ідея правильна, але до чого тут, запитаєте, Петро Кобевко і Георгій Манчуленко? «До чого тут Юрій Луценко?», – запитаюсь я.
Так чи інакше, ці політики завжди мислили і діяли категоріями дуалістичними, а не критичними, неуникно опиняючись у рядах опозиції при будь-якому режимі. Це їхня сильна сторона, в цьому ж і їхня моральна перевага. Проте ідея «третьої позиції», побіжно озвучена Юрієм Луценком, передбачає принципово інший, прагматичний, підхід до роботи, позбавлений наносних емоцій та узагальнюючих гасел. Зміна правил гри, про яку так багато йшлося на круглому столі, передбачає суцільну кадрову зачистку або докорінну ламку свідомості – на зразок 2,5 років у Чистилищі. На основі системи МВС Юрій Віталійович сам же і навів приклади, підкресливши, що без повного кадрового оновлення ніякі зміни в суспільстві неможливі.
При всій повазі, деякі чернівецькі діячі важко бачаться в ролі неупереджених прагматиків і холодних реформаторів. Реалії регіональної політики – постійний круговорот імен, і дещо розчарувало, що «Третя Українська Республіка» не стала виключенням. Проте, гадаю, головні несподіванки ще попереду. Наразі ж хотілось би звернути увагу на тезу Юрія Луценка про необхідність запитувати політиків про конкретний план дій – намір, із яким важко не погодитись і так само важко не підтримати. Однак у ході круглого столу мене не полишала думка, що красиві наміри та нові пріоритети все ще приховують старий стиль – зрештою, половину часу Юрій Віталійович переконував присутніх не у критичному ставленні до кожного кандидата, а в необхідності єднання опозиції заради чергової перемоги «добра» над «злом». Парадигма мислення залишилась незмінною: «погана» влада, «хороша» опозиція, «хрестовий похід» на вибори та ідея взаємного непоборювання, в якій не залишається місця критиці.
Про який прагматизм в оцінках політичних програм і діяльності може йти мова, якщо і опозиція, і «Третя Республіка» заздалегідь налаштовують виборців на протиставлення «свій»/«чужий»? В умовах бойових дій не прийнято мислити морально і по суті – в окопах, як індульгенцією, керуються простою пропагандою. Якби Юрій Луценко був послідовніший, то мав би відмовитись від протиставлення влади та опозиції, всі гріхи і недоліки яких він знає ізсередини – та запропонувати принципово новий політичний проект або громадський рух, зорієнтований на його створення. В іншому випадку всі розмови про критичність і прагматизм розбиваються об новітнє політичне месіанство.
Сам Юрій Віталійович і не приховував сумнівів у перспективах єдиного кандидата без реальної програми дій. Але проблема в тому, що, на відміну від «третьої позиції» Сергія Тігіпка 2010 р., «третья позиція» Юрія Луценка у 2015 р. неуникно змусить його підтримати якого завгодно опозиціонера, якщо тільки він буде «єдиним». Адже в нішу революціонера київський політик послідовно заганяє себе сам. При цьому не йдеться і про зміну політичних принципів – адже всім зрозуміло, що для перемоги на виборах займатись вихованням нової генерації діячів елементарно не вистачить часу. Тож усі красиві фрази про світле майбутнє можна відкладати в майбутнє, констатуючи той факт, що два найближчі роки опозиція не зміниться. А не змінившись зараз, не зміниться ніколи.
Я запитав Юрій Віталійовича про те, як опозиційні кандидати на виборах підтримають заклик «Третьої Республіки» до обов’язкової деолігархізації економіки – в реаліях, коли найбільші політичні сили, включаючи ліберальну опозицію, напряму залежать від «грошових мішків»? Таким кандидатам доведеться або чесно відмовитись від цього пункту і залишити все по-старому, або пообіцяти і «кинути» виборців – у противному разі спонсори чесно перекриють їм кисень. Відповідь Юрія Луценка достойна римських Анналів: пообіцяти і «кинути» спонсорів. Ви гадаєте, Георгій Манолійович і Петро Дмитрович на таке здатні?
Спеціально для
4 коментарі
Цитуючи Сергійка Шнурова: «Всьо ето похоже на какую-то разводку...»