То, чего не было
1. Блокувати Урядовий квартал потрібно було ще 24 листопада. Тоді перед Кабінетом міністрів почали ставити перші намети. Натомість нардепи від опозиції того ж вечора завертали людей назад на Європейську пл. Наступного ранку, 25 листопада, 100 тис. зібрати вони вже не змогли — і протест «накрився». Сьогодні Арсеній Яценюк заявив про початок блокади урядових установ — тобто минуло 2,5 тижні. Отже, 2,5 тижні втрачено даремно.
2. Базування на Майдані Незалежності позбавлене сенсу. Основну масу людей, а не тільки невеликі колони, слід було одразу розсипати по вул. Грушевського, вул. Інститутській, вул. Банковій. Силу потрібно не демонструвати, а прикладати. Наметові містечка повинні бути під установами, як і десятки тисяч людей — цілодобово. Обов'язково — під прикриттям охоронних дружин, барикад і важкої техніки (автобуси, вантажівки). По периметру і на передовій слід було організувати людей з фізичною підготовкою. Як результат, насьогодні ми би вже мали політичну кризу в стадії загострення і поступки з боку влади. В обласних центрах наметові містечка непотрібні взагалі — достатньо в потрібний час мобілізувати на блокаду критичну масу людей.
3. Від самого початку протесту слід було зосередитись на ключових об'єктах — Адміністрації Президента, Верховній Раді і Кабінеті міністрів. В регіонах — на обласних державних адміністраціях. Не витрачати час на почергові пікетування місцевих рад, чиї рішення виходять за межі їхньої компетенції. Не розпорошувати сили на беззмістовні «почергові» пікетування міністерств — основний політичний тиск зосередивши на головних установах. Маючи на вулицях Києва мільйон, перейматись дріб'язком недоцільно.
4. Замість штурмів малозначимих установ і тиску на місцеві представницькі органи влади, більше уваги в Києві та областях слід було звернути на перекриття вулиць. Перейшовши критичну точку нестабільності, це би спонукало навіть пасивних громадян nolens volens долучитись до страйку. Розрив транспортних ланцюгів у місті — це зрив усіх робочих процесів. Відмова від рішучих дій призвела до того, що двічі оголошений загальнонаціональний страйк так і не розпочався, і влада перейшла в контрнаступ. Окремим пунктом — робота з автомобілістами. Дуже мало активістів змогли організуватись самі (на Червонозоряному просп. і у Василькові).
5. Менше промов і концертів, більше дії. Половину вказівок організатори могли втілювати мовчки, через непублічних лідерів у натовпі, не оголошуючи двозначні тези на публіку. Замість «фестивалення» — максимум інструктажів і чітка організація горизонталі і вертикалей управління людьми. Два тижні мітингів показали, що цим практично ніхто не займався — особливо на місцях. Зберігати фактор несподіванки і принцип «не здавати протестувальників».
6. Урок 2010 р.: припинити говорити про Межигір'я, це вже всім набридло.
2. Базування на Майдані Незалежності позбавлене сенсу. Основну масу людей, а не тільки невеликі колони, слід було одразу розсипати по вул. Грушевського, вул. Інститутській, вул. Банковій. Силу потрібно не демонструвати, а прикладати. Наметові містечка повинні бути під установами, як і десятки тисяч людей — цілодобово. Обов'язково — під прикриттям охоронних дружин, барикад і важкої техніки (автобуси, вантажівки). По периметру і на передовій слід було організувати людей з фізичною підготовкою. Як результат, насьогодні ми би вже мали політичну кризу в стадії загострення і поступки з боку влади. В обласних центрах наметові містечка непотрібні взагалі — достатньо в потрібний час мобілізувати на блокаду критичну масу людей.
3. Від самого початку протесту слід було зосередитись на ключових об'єктах — Адміністрації Президента, Верховній Раді і Кабінеті міністрів. В регіонах — на обласних державних адміністраціях. Не витрачати час на почергові пікетування місцевих рад, чиї рішення виходять за межі їхньої компетенції. Не розпорошувати сили на беззмістовні «почергові» пікетування міністерств — основний політичний тиск зосередивши на головних установах. Маючи на вулицях Києва мільйон, перейматись дріб'язком недоцільно.
4. Замість штурмів малозначимих установ і тиску на місцеві представницькі органи влади, більше уваги в Києві та областях слід було звернути на перекриття вулиць. Перейшовши критичну точку нестабільності, це би спонукало навіть пасивних громадян nolens volens долучитись до страйку. Розрив транспортних ланцюгів у місті — це зрив усіх робочих процесів. Відмова від рішучих дій призвела до того, що двічі оголошений загальнонаціональний страйк так і не розпочався, і влада перейшла в контрнаступ. Окремим пунктом — робота з автомобілістами. Дуже мало активістів змогли організуватись самі (на Червонозоряному просп. і у Василькові).
5. Менше промов і концертів, більше дії. Половину вказівок організатори могли втілювати мовчки, через непублічних лідерів у натовпі, не оголошуючи двозначні тези на публіку. Замість «фестивалення» — максимум інструктажів і чітка організація горизонталі і вертикалей управління людьми. Два тижні мітингів показали, що цим практично ніхто не займався — особливо на місцях. Зберігати фактор несподіванки і принцип «не здавати протестувальників».
6. Урок 2010 р.: припинити говорити про Межигір'я, це вже всім набридло.
8 коментарів