Хрестовий похід дітей
Чернівецький Евромайдан показав усім наївним, що «як котят» в Україні «розводять» не лише політики. І не лише політиків. У «толерантному місті» гострі питання вирішують так, аби в першу чергу не потрапити під «роздачу» самим. Прекрасно, коли у влади є міліція, а в опозиції – студенти. Чужими руками можна загрібати не тільки жар, але й посади, гроші, лаври.
Кажуть, студентський протест був перспективним і «чистим» доти, доки його не «замарали» партійні намети і прапори, що дали формальні підстави владі ігнорувати вимоги чи вживати засоби протидії. Це в корені невірно – виступи опозиційних політиків надають вимогам інституційного оформлення, а відсутність політичних знамен не робить голоси протестуючих гучнішими. Неполітичний студентський Майдан у столиці був розігнаний «Беркутом» точно так само, як був би розігнаний Майдан політичний. Адже проблема не в прапорах, а в інтригах під ними.
У Чернівцях довго обсмоктували доцільність тих чи інших стягів і символіки, а в результаті підставили студентів не знамена, а знаменоносці. Події понеділка 2 грудня позбавили молодь політичної цноти – її спокусили, використали, а тепер викинули на поталу суспільному осуду і допитливій прокуратурі. Я не хочу обвинувачувати конкретних осіб, хоча свідків блокування сесії Чернівецької міської ради було чимало – але найважливіші висновки я зробив для себе.
Суспільству бракує відповідальності, без якої евроінтеграція ніколи не означатиме европеїзації. Боюсь, що «евромайданівці» 30 листопада в Києві, а особливо активні студенти 2 грудня в Чернівцях, попри весь свій ідеалізм, переважно не усвідомлювали всю вагу власних кроків. Адже політичний чин – це готовність жертвувати за ідеї і принципи. І якщо перших nolens volens відповідати примусили – ударами гумових кийків – то в других нерозуміння ситуації було написано на обличчях. Виступи останніх тижнів наочно демонструють вимирання типу «політичного солдата», який на поч. XXI ст. має більше шансів отримати ярлик «провокатора».
Молодь іноді хоче бунтувати, але не нести втрат на полі бою. Навіть коли буденний досвід української політики показує, що це неможливо. Молодь не читає і не думає, і саме тому приречена бути жертвою – міліції, провокаторів, опозиції. І якщо в ніч на 30 листопада студенти, наперед знаючи про підготовку силового розгону, могли сподіватись на закони і Конституцію, то студенти 2 грудня – хіба що на «авось пронесе». Межа між «провокаторами» на Банковій і «мирними» студентами пролягає в усвідомленні карності власних дій.
На відміну від соціал-демократів, ОУНівців, есерів і народовольців, сучасне українське студентство не готове не те, що до заслання, але навіть до відрахування з університетів. Весь пафос протесту звівся до фігури «жертви» і захисту її прав, котрі останніми десятиліттями прийнято вважати непохитними. Що суттєво відрізняє нас від бунтуючої молоді п’ятдесятилітньої давнини, яка цих ілюзій не мала. Але твердо і доволі чітко знала, чого і якими методами прагне. Сьогодні таких одиниці.
До протестуючої чернівецької молоді в мене виникло чимало запитань, відповідей на які я не отримаю. Чому, виступаючи проти адміністративного ресурсу, вони вимагали зняття очільника представницького, а не виконавчого органу влади? Адже не Віталія Михайлішина, а Михайла Папієва в область безпосередньо призначає глава держави. Чи знала їх в обличчя більшість мітингувальників – питання риторичне. 2 грудня мені вдавалось за 5 хв. гасити революційний запал студентів, розкладаючи по поличках основи державного управління – якби вони були готові не тільки до протесту, але й до іспитів, на кожен аргумент активісти володіли би контр-аргументом. У контексті чіткого плану дій, якого не існувало в природі.
Чому, оголосивши страйк, студенти далі ходять на пари? Чому молодь систематично вигукує «Смерть ворогам!» і «Революція!», і при тому боїться перекрити першу принагідну вулицю чи розбити шибку в навчальній аудиторії? Чому, змагаючись з вітряками, студенти не вимагають відставки ректора Буковинського медичного університету, який, усупереч постанові міністерства, не пускав і не пускає їх на акції? Чому, маючи чай, печиво і вільну ніч попереду, «революційна» молодь 2 грудня зняла осаду міської ради через 5 год. після її початку, так і не добившись результату? І виставила за досягнення те, що пообіцяв сам секретар ради п’ятьма годинами раніше?
Якщо, за словами Володимира Палагнюка, це була провокація – то хто тоді провокатори? Як можна допустити, аби вони, невпіймані, досі ходили поміж нас, розтліваючи молодь і загрожуючи громадському порядку? Адже опозиція вже вирішила: слід негайно «розпочати акції громадського осуду всіх тих, хто сприяє нинішній злочинній владі». «Чемайдан», вокзал, пункт заслання.
Втім, «під шумок» вирішуючи свої містечкові проблеми, опозиція, як і суспільство, відповідальність нести також не готова. Підбурювачі студентства залишаться невідомими, але їх майже напевно слід шукати серед тих, хто влаштовуватиме мітинги під судами. І в цьому «прогресивна» чернівецька громадськість демонструє владний стиль роботи: Олексій Каспрук відхрестився від блокування сесії, фракції Партії регіонів відхрестилась від своїх голосів, депутат Ярослав Кушнірик – від фракції, Михайло Папієв – від рішення Буковинського віча, Георгій Галиць – від власних слів про «руйнування режиму», які він видалив після реваншу, Віталій Михайлішин – просто «утримався» при голосуванні 2 грудня, так і не сказавши «ні». А за політиків відповідати не будемо і ми – за 200 грн. відхрестившись від власного вибору.
Спеціально для
Кажуть, студентський протест був перспективним і «чистим» доти, доки його не «замарали» партійні намети і прапори, що дали формальні підстави владі ігнорувати вимоги чи вживати засоби протидії. Це в корені невірно – виступи опозиційних політиків надають вимогам інституційного оформлення, а відсутність політичних знамен не робить голоси протестуючих гучнішими. Неполітичний студентський Майдан у столиці був розігнаний «Беркутом» точно так само, як був би розігнаний Майдан політичний. Адже проблема не в прапорах, а в інтригах під ними.
У Чернівцях довго обсмоктували доцільність тих чи інших стягів і символіки, а в результаті підставили студентів не знамена, а знаменоносці. Події понеділка 2 грудня позбавили молодь політичної цноти – її спокусили, використали, а тепер викинули на поталу суспільному осуду і допитливій прокуратурі. Я не хочу обвинувачувати конкретних осіб, хоча свідків блокування сесії Чернівецької міської ради було чимало – але найважливіші висновки я зробив для себе.
Суспільству бракує відповідальності, без якої евроінтеграція ніколи не означатиме европеїзації. Боюсь, що «евромайданівці» 30 листопада в Києві, а особливо активні студенти 2 грудня в Чернівцях, попри весь свій ідеалізм, переважно не усвідомлювали всю вагу власних кроків. Адже політичний чин – це готовність жертвувати за ідеї і принципи. І якщо перших nolens volens відповідати примусили – ударами гумових кийків – то в других нерозуміння ситуації було написано на обличчях. Виступи останніх тижнів наочно демонструють вимирання типу «політичного солдата», який на поч. XXI ст. має більше шансів отримати ярлик «провокатора».
Молодь іноді хоче бунтувати, але не нести втрат на полі бою. Навіть коли буденний досвід української політики показує, що це неможливо. Молодь не читає і не думає, і саме тому приречена бути жертвою – міліції, провокаторів, опозиції. І якщо в ніч на 30 листопада студенти, наперед знаючи про підготовку силового розгону, могли сподіватись на закони і Конституцію, то студенти 2 грудня – хіба що на «авось пронесе». Межа між «провокаторами» на Банковій і «мирними» студентами пролягає в усвідомленні карності власних дій.
На відміну від соціал-демократів, ОУНівців, есерів і народовольців, сучасне українське студентство не готове не те, що до заслання, але навіть до відрахування з університетів. Весь пафос протесту звівся до фігури «жертви» і захисту її прав, котрі останніми десятиліттями прийнято вважати непохитними. Що суттєво відрізняє нас від бунтуючої молоді п’ятдесятилітньої давнини, яка цих ілюзій не мала. Але твердо і доволі чітко знала, чого і якими методами прагне. Сьогодні таких одиниці.
До протестуючої чернівецької молоді в мене виникло чимало запитань, відповідей на які я не отримаю. Чому, виступаючи проти адміністративного ресурсу, вони вимагали зняття очільника представницького, а не виконавчого органу влади? Адже не Віталія Михайлішина, а Михайла Папієва в область безпосередньо призначає глава держави. Чи знала їх в обличчя більшість мітингувальників – питання риторичне. 2 грудня мені вдавалось за 5 хв. гасити революційний запал студентів, розкладаючи по поличках основи державного управління – якби вони були готові не тільки до протесту, але й до іспитів, на кожен аргумент активісти володіли би контр-аргументом. У контексті чіткого плану дій, якого не існувало в природі.
Чому, оголосивши страйк, студенти далі ходять на пари? Чому молодь систематично вигукує «Смерть ворогам!» і «Революція!», і при тому боїться перекрити першу принагідну вулицю чи розбити шибку в навчальній аудиторії? Чому, змагаючись з вітряками, студенти не вимагають відставки ректора Буковинського медичного університету, який, усупереч постанові міністерства, не пускав і не пускає їх на акції? Чому, маючи чай, печиво і вільну ніч попереду, «революційна» молодь 2 грудня зняла осаду міської ради через 5 год. після її початку, так і не добившись результату? І виставила за досягнення те, що пообіцяв сам секретар ради п’ятьма годинами раніше?
Якщо, за словами Володимира Палагнюка, це була провокація – то хто тоді провокатори? Як можна допустити, аби вони, невпіймані, досі ходили поміж нас, розтліваючи молодь і загрожуючи громадському порядку? Адже опозиція вже вирішила: слід негайно «розпочати акції громадського осуду всіх тих, хто сприяє нинішній злочинній владі». «Чемайдан», вокзал, пункт заслання.
Втім, «під шумок» вирішуючи свої містечкові проблеми, опозиція, як і суспільство, відповідальність нести також не готова. Підбурювачі студентства залишаться невідомими, але їх майже напевно слід шукати серед тих, хто влаштовуватиме мітинги під судами. І в цьому «прогресивна» чернівецька громадськість демонструє владний стиль роботи: Олексій Каспрук відхрестився від блокування сесії, фракції Партії регіонів відхрестилась від своїх голосів, депутат Ярослав Кушнірик – від фракції, Михайло Папієв – від рішення Буковинського віча, Георгій Галиць – від власних слів про «руйнування режиму», які він видалив після реваншу, Віталій Михайлішин – просто «утримався» при голосуванні 2 грудня, так і не сказавши «ні». А за політиків відповідати не будемо і ми – за 200 грн. відхрестившись від власного вибору.
Спеціально для
3 коментарі
Тим не менше, більшість медіа акцентують увагу на тому, що притягнуть до відповідальності саме студентів, хоча наразі вони фігурують у справі як свідки. Всі заголовки майорять словами «студенти», справа викривлюється в інтересах справжніх організаторів, які відходять у тінь і, по суті, ховаються за спинами молодих людей.