Мистецтво агітації. Конспірологія кіно
Бойтесь данайцев, дары приносящих.
10 січня в «Literatur Cafe» Культурно-мистецького центру «Українська книга» відбулась зустріч з виконавчою директоркою мистецької формації «Wiz-Art» Ольгою Райтер. «Wiz-Art» – однойменний львівський фестиваль короткометражних фільмів і, за сумісництвом, об’єднання людей, що «займаються поширенням любові до кіно». Зустріч доволі знакова, адже стала прекрасною ілюстрацією політичних технологій soft power («м’якої сили») – у, на перший погляд, неполітичній сфері кіно-мистецтва.
Найперше, що ріже слух – коли митці та організатори мистецького процесу заявляють про власну політичну незаангажованість. Це майже завжди означає протилежне. І навіть не тому, що на сторінці культурного проекту висить банер на підтримку евроінтеграції України. Ольга Райтер запевнила, що проекти зразка «Wiz-Art» не підтримують і не агітують за жодні політичні сили. Наївно вдаючи – а, може, направду й віруючи в те, що електоральні симпатії є єдиним виміром політичного. Однак перелік партнерів і спонсорів «Wiz-Art» – зокрема, по частині підпроекту Queer Eye Film Festival, зосередженого на популяризації гей-, бі-, лесбі- і транссексуального кінематографу – виявив участь Фонду Гайнріха Бьолля, заснованого німецькою Партією зелених для міжнародної пропаганди лівих ідей. Серед цілей якого, серед іншого, «творення спільної европейської зовнішньої політики».
В Російській Федерації подібна структура давно би підпала під дію Закону про некомерційні організації, в частині доповнення про виконання функцій «іноземного агента». В українських колах з нашим традиційним скепсисом до конспірології реагувати на подібні речі не прийнято. Досвід Помаранчевої революції показує, що даремно. Адже пропаганда та підтримка політичних і громадянських прав тих чи ін. прошарків населення закордоном є непрямою формою втручання у внутрішні справи держави (у випадку Фонду Гайнріха Бьолля – це також «рівні права культурних та етнічних меншостей» та «громадянська і політична (sic) активність іммігрантів»). У чутливих до цієї теми Чернівцях це би мало викликати осторогу. Але не викликало. Адже мова, зрештою, йшла не про політику. А про добрий смак, любов, природу, «хороше кіно».
А також про рівність, яка є наріжною «красивою темою» формації «Wiz-Art». На переконання організаторів культурного процесу, «всі» люди рівні, відтак і кінематограф виправданий служити високій меті захисту прав дискримінованих. Яке це має відношення до мистецтва і прекрасного (яке, за Іммануелєм Кантом, визначається тим, що не є предметом особистого або колективного практичного інтересу) – тема для естетичної дискусії. Яке це має відношення до соціальної інженерії – тема для дискусії політичної. Позаяк у поширенні через кіно – зокрема, «під дахом» чернівецьких кіноклубів «Картон» або «Компот» – доволі ангажованих уявлень про «добро» і «зло», а відтак і про межі «нерівності» та її подолання, є щось напрочуд прозелітичне. Якщо не сказати: «політичне».
За німецьким теоретиком права Карлом Шміттом, суть політичного – первинне розрізнення «друга» і «ворога». Відтак ідея «рівності» суперечить ідеї «цінності», нівелюючи принцип конструктивного розрізнення, «дис-кримінації» між тим, як «правильно» – і тим, як «неправильно». Так само, як і право на власні цінності та оцінки – та їхнє ствердження в якості універсальних, наслідком чого є природня – і «нетолерантна» – боротьба ідей. Послідовне впровадження тези «рівності» веде або до ціннісного нігілізму та саморуйнації суспільства, або ж до появи нових форм дискримінації. Що на рівні «обмовок по Фройду» засвідчила і гостя «Literatur Cafe», час від часу усміхнено озвучуючи оригінальні расистські випади – то проти «гопників» і «консерваторів», то проти «фашистів» і «фундаменталістів», ба навіть проти людей з поганим кінематографічним смаком. Підтверджуючи давній здогад, що «рівні» направду ніколи не означають «різні». А захоплення «прогресивною ідеєю» чимось разюче нагадує марксистський романтизм початку минулого століття. Гуманітарні наслідки якого добре відомі.
На моє запитання в чому ж різниця між мистецтвом та агітацією, Ольга Райтер відповіла, що ці сфери не суперечать одна одній. Але «Wiz-Art» при цьому, «звісно», поза політикою. Адже пропаганда ідей і цінностей сьогодні називається «підтримкою соціальних проектів та ініціатив». У фільмах, демонстрованих «Wiz-Art», справді немає закликів голосувати за конкретні політичні партії. Як не було їх у більшості німецьких фільмів доби націонал-соціалізму – чи радянських соцреалістичних епопеях, котрі, однак, нині справедливо визнаються зразками грубої ідеологічної пропаганди. Адже політика – це не тільки і не стільки політичні партії, скільки – політичні ідеї та цінності. Відтак не дивно, що тематичні американські бойовики про «хороших» і «поганих хлопців» виходять якраз під чергові імперіалістичні кампанії.
Насправді механізми і логіка поширення на перший погляд невинних тем найчастіше є частиною продуманих – і, відповідно, системно фінансованих – стратегій. У яких є замовники (політики і мета-політики), оператори (медіа-культура), реціпієнти («мовчазна більшість»), образи «жертв» і «ворогів». Нині вже хрестоматійна боротьба за соціальні права пригноблених соціальних верств у XIX ст., жінок і мігрантів у XX ст., гомосексуалістів і транссексуалів у XXI ст. – частини великих політичних процесів, інспірованих у т.ч. інтересами великого капіталу, потребами ринку праці та поточними задачами соціальної інженерії та глобального економічного планування. Що під обгорткою гуманізму – за своїми наслідками не має нічого спільного з гуманізмом.
Те, з якою легкістю ідеї і смаки упроваджуються в масах при посередництві громадських активістів, інтелігенції і лідерів думок, показують чимало гуманітарних програм з підтримки як соціальних, культурних, так і освітніх та інформаційних «ініціатив», більшість із яких ідуть не «знизу», а творяться назустріч західним (або східним) грантам, програмам підтримки та ін. інструментам модифікації суспільних настроїв в окремо взятій країні. У довгостроковій перспективі даючи належний політичний ефект. Серед успішних проектів – теми «Русского мира», евроінтеграція, мультикультуралізм, «толерантність», «права людини», гендерна та міграційна проблематика, ліберальна урбаністика, «stop racism». Не дивно, що одним зі стрижнів останньої інформаційної війни стала і «невинна» тема гомосексуалізму, на якій у контексті европейських прагнень України активно спекулювали як прихильники західного, так і східного зовнішньополітичних курсів.
Інсталяція у суспільній свідомості нових цінностей, реплікація «мемів», «перепрошивка» стереотипів і зміна політичного словника, організація мережевих структур на базі глобальних інформаційних сервісів – складові мета-політики, основним завданням якої є не маніпуляція фігурами на шаховій дошці, а зміна самих правил гри. Побіжними наслідками чого стають і зміни електоральних симпатій, і новітні «кольорові» революції. Чий зв’язок із різного роду провінційними кіноклубами «в нашем, доселе ничем не отличавшемся городе», далеко не примарний – а всього лиш елемент логічного алгоритму. Нерозуміння таких процесів виказує хіба лиш деградацію українських інтелектуальних еліт, з їхнім не менш провінційним скепсисом до гегелівської діалектики. Займатись якою нині давно не в моді – а інтелектуальна мода, як відомо, знає своїх «інтелектуальних модельєрів». Що, напевно, так і не зрозуміла Ольга Райтер. І старалась, аби не зрозуміли й ми.
Спеціально для
10 січня в «Literatur Cafe» Культурно-мистецького центру «Українська книга» відбулась зустріч з виконавчою директоркою мистецької формації «Wiz-Art» Ольгою Райтер. «Wiz-Art» – однойменний львівський фестиваль короткометражних фільмів і, за сумісництвом, об’єднання людей, що «займаються поширенням любові до кіно». Зустріч доволі знакова, адже стала прекрасною ілюстрацією політичних технологій soft power («м’якої сили») – у, на перший погляд, неполітичній сфері кіно-мистецтва.
Найперше, що ріже слух – коли митці та організатори мистецького процесу заявляють про власну політичну незаангажованість. Це майже завжди означає протилежне. І навіть не тому, що на сторінці культурного проекту висить банер на підтримку евроінтеграції України. Ольга Райтер запевнила, що проекти зразка «Wiz-Art» не підтримують і не агітують за жодні політичні сили. Наївно вдаючи – а, може, направду й віруючи в те, що електоральні симпатії є єдиним виміром політичного. Однак перелік партнерів і спонсорів «Wiz-Art» – зокрема, по частині підпроекту Queer Eye Film Festival, зосередженого на популяризації гей-, бі-, лесбі- і транссексуального кінематографу – виявив участь Фонду Гайнріха Бьолля, заснованого німецькою Партією зелених для міжнародної пропаганди лівих ідей. Серед цілей якого, серед іншого, «творення спільної европейської зовнішньої політики».
В Російській Федерації подібна структура давно би підпала під дію Закону про некомерційні організації, в частині доповнення про виконання функцій «іноземного агента». В українських колах з нашим традиційним скепсисом до конспірології реагувати на подібні речі не прийнято. Досвід Помаранчевої революції показує, що даремно. Адже пропаганда та підтримка політичних і громадянських прав тих чи ін. прошарків населення закордоном є непрямою формою втручання у внутрішні справи держави (у випадку Фонду Гайнріха Бьолля – це також «рівні права культурних та етнічних меншостей» та «громадянська і політична (sic) активність іммігрантів»). У чутливих до цієї теми Чернівцях це би мало викликати осторогу. Але не викликало. Адже мова, зрештою, йшла не про політику. А про добрий смак, любов, природу, «хороше кіно».
А також про рівність, яка є наріжною «красивою темою» формації «Wiz-Art». На переконання організаторів культурного процесу, «всі» люди рівні, відтак і кінематограф виправданий служити високій меті захисту прав дискримінованих. Яке це має відношення до мистецтва і прекрасного (яке, за Іммануелєм Кантом, визначається тим, що не є предметом особистого або колективного практичного інтересу) – тема для естетичної дискусії. Яке це має відношення до соціальної інженерії – тема для дискусії політичної. Позаяк у поширенні через кіно – зокрема, «під дахом» чернівецьких кіноклубів «Картон» або «Компот» – доволі ангажованих уявлень про «добро» і «зло», а відтак і про межі «нерівності» та її подолання, є щось напрочуд прозелітичне. Якщо не сказати: «політичне».
За німецьким теоретиком права Карлом Шміттом, суть політичного – первинне розрізнення «друга» і «ворога». Відтак ідея «рівності» суперечить ідеї «цінності», нівелюючи принцип конструктивного розрізнення, «дис-кримінації» між тим, як «правильно» – і тим, як «неправильно». Так само, як і право на власні цінності та оцінки – та їхнє ствердження в якості універсальних, наслідком чого є природня – і «нетолерантна» – боротьба ідей. Послідовне впровадження тези «рівності» веде або до ціннісного нігілізму та саморуйнації суспільства, або ж до появи нових форм дискримінації. Що на рівні «обмовок по Фройду» засвідчила і гостя «Literatur Cafe», час від часу усміхнено озвучуючи оригінальні расистські випади – то проти «гопників» і «консерваторів», то проти «фашистів» і «фундаменталістів», ба навіть проти людей з поганим кінематографічним смаком. Підтверджуючи давній здогад, що «рівні» направду ніколи не означають «різні». А захоплення «прогресивною ідеєю» чимось разюче нагадує марксистський романтизм початку минулого століття. Гуманітарні наслідки якого добре відомі.
На моє запитання в чому ж різниця між мистецтвом та агітацією, Ольга Райтер відповіла, що ці сфери не суперечать одна одній. Але «Wiz-Art» при цьому, «звісно», поза політикою. Адже пропаганда ідей і цінностей сьогодні називається «підтримкою соціальних проектів та ініціатив». У фільмах, демонстрованих «Wiz-Art», справді немає закликів голосувати за конкретні політичні партії. Як не було їх у більшості німецьких фільмів доби націонал-соціалізму – чи радянських соцреалістичних епопеях, котрі, однак, нині справедливо визнаються зразками грубої ідеологічної пропаганди. Адже політика – це не тільки і не стільки політичні партії, скільки – політичні ідеї та цінності. Відтак не дивно, що тематичні американські бойовики про «хороших» і «поганих хлопців» виходять якраз під чергові імперіалістичні кампанії.
Насправді механізми і логіка поширення на перший погляд невинних тем найчастіше є частиною продуманих – і, відповідно, системно фінансованих – стратегій. У яких є замовники (політики і мета-політики), оператори (медіа-культура), реціпієнти («мовчазна більшість»), образи «жертв» і «ворогів». Нині вже хрестоматійна боротьба за соціальні права пригноблених соціальних верств у XIX ст., жінок і мігрантів у XX ст., гомосексуалістів і транссексуалів у XXI ст. – частини великих політичних процесів, інспірованих у т.ч. інтересами великого капіталу, потребами ринку праці та поточними задачами соціальної інженерії та глобального економічного планування. Що під обгорткою гуманізму – за своїми наслідками не має нічого спільного з гуманізмом.
Те, з якою легкістю ідеї і смаки упроваджуються в масах при посередництві громадських активістів, інтелігенції і лідерів думок, показують чимало гуманітарних програм з підтримки як соціальних, культурних, так і освітніх та інформаційних «ініціатив», більшість із яких ідуть не «знизу», а творяться назустріч західним (або східним) грантам, програмам підтримки та ін. інструментам модифікації суспільних настроїв в окремо взятій країні. У довгостроковій перспективі даючи належний політичний ефект. Серед успішних проектів – теми «Русского мира», евроінтеграція, мультикультуралізм, «толерантність», «права людини», гендерна та міграційна проблематика, ліберальна урбаністика, «stop racism». Не дивно, що одним зі стрижнів останньої інформаційної війни стала і «невинна» тема гомосексуалізму, на якій у контексті европейських прагнень України активно спекулювали як прихильники західного, так і східного зовнішньополітичних курсів.
Інсталяція у суспільній свідомості нових цінностей, реплікація «мемів», «перепрошивка» стереотипів і зміна політичного словника, організація мережевих структур на базі глобальних інформаційних сервісів – складові мета-політики, основним завданням якої є не маніпуляція фігурами на шаховій дошці, а зміна самих правил гри. Побіжними наслідками чого стають і зміни електоральних симпатій, і новітні «кольорові» революції. Чий зв’язок із різного роду провінційними кіноклубами «в нашем, доселе ничем не отличавшемся городе», далеко не примарний – а всього лиш елемент логічного алгоритму. Нерозуміння таких процесів виказує хіба лиш деградацію українських інтелектуальних еліт, з їхнім не менш провінційним скепсисом до гегелівської діалектики. Займатись якою нині давно не в моді – а інтелектуальна мода, як відомо, знає своїх «інтелектуальних модельєрів». Що, напевно, так і не зрозуміла Ольга Райтер. І старалась, аби не зрозуміли й ми.
Спеціально для
0 коментарів