Обличчя націоналізму: «припартійні» праві

Український правий рух не обмежується офіційно зареєстрованими, публічними громадськими організаціями і політичними партіями. Значна його частина перебуває на напівлегальному становищі і сповідує ідеології, пропаганда яких тягне за собою кримінальну відповідальність – від расизму до неонацизму в різних його іпостасях. Проте це не заважає «іншим правим» долучатись до акцій офіційних структур чи навіть бути їхніми рядовими членами. Найгнучкіша взаємодія все рівно відбувається у форматі вулиці, під покровом масок і прапорів.

Найщільніші зв’язки з радикальними елементами насьогодні має «Правий сектор», частиною якого ще донедавна було неформальне об’єднання «Білий молот», котрому МВС наразі «шиє» гучний розстріл працівників київського ДАІ під час Евромайдану. Лідером «Білого молота» є нині затриманий правоохоронними органами Владислав Горанін, його діяльність також пов’язують з іменем журналіста і політв’язня Олександра Вахнія. Центр організації – в Києві. Об’єднання і раніше відзначалась акціями прямої дії, атаками на гральні салони, протистоянням з «перевертнями в погонах». Однак подібні групи є найвразливішими ланками для публічних політсил, тому відкрита співпраця з ними не ведеться – хоча виключення з лав «Правого сектора» мало, вочевидь, не тільки кон’юнктурні, але й ідеологічні мотиви.

Проте серед партійного проводу «Правого сектора» несподівано опинився Арсеній Клімачов (Білодуб) – лідер культового серед скінхедів гурту «Сокира Перуна», що, закономірно, дотримується націонал-соціалістичних поглядів. У минулому він представляв українське відділення міжнародного крайньоправого об’єднання «Кров і честь» («Blood & Honour»), заснованого британським неонацистом Ієном Стюартом. Попри певну ефемерність цієї структури, різні її гілки – «Незалежний голос» («The Independent Voice») і «Combat 18» – чи не найбільш демонізовані західною пресою европейські радикали. Тим не менше, основна їхня енергія після смерті Ієна Стюарта спрямована на боротьбу за першість одне з одним – відголоски якої у 2000-их рр. були чутні і в Україні. Центри – Київ, у минулому «Combat 18» був також представлений у Львові.

Деякі націоналістичні організації довгий час працювали в режимі альянсів – зокрема, партнерськими були взаємини «Патріота України» та одеського радикального об’єднання «Слава і честь» (СіЧ), що декілька років тому відзначилось кривавими сутичками з проросійськими активістами, чернігівського руху «Українська альтернатива» і київського об’єднання Національна дія «Революція і держава» (РіД), на основі яких пізніше виникла Соціал-Національна асамблея. Недовготривалою була співпраця «Патріота України», а раніше й УНА-УНСО – та політичної партії «Нова сила» Юрія Збітнєва, що декларує ідеологію національного солідаризму.

Тим не менше, формат напівофіційної співпраці є доволі зручним для великих гравців, які не можуть ризикувати власною репутацією. Близьким до «Свободи» є київське неформальне об’єднання C14, очолюване Євгеном Карасем. C14 фактично виконує штурмові функції під час заходів прямої дії – його актив відзначився у тривалій боротьбі з нелегальними забудовами у столиці, у протистоянні з лівими елементами і пізніше на Евромайдані. Зокрема, саме C14 приписують повалення пам’ятника Володимиру Леніну на Бесарабській пл. і захоплення київських адміністративних будівель.

Офіційними складовими «свободівської» мережі є молодіжні організації «Сокіл» і «Студентська свобода», які зосереджуються головно на легальних акціях, спортивних та освітніх вишколах тощо. При цьому «Сокіл» був створений у 2006 р. як противага «Патріоту України», стосунки з яким на той момент уже були близькими до розриву. Якої-небудь політичної самостійності організація прогнозовано не має, виконуючи роль «молодіжки» ВО «Свобода». Роботу обидвох структур фактично курує член Політради партії Руслан Андрійко.



Ч. 1: «Обличчя націоналізму: «Правий сектор»»
Ч. 3: «Обличчя націоналізму: автономні рухи»

Спеціально для «The Chernivtsi Times»
27 березня 2014