Ніша протесту: Олег Тягнибок

Протестний електорат, на настроях якого надзвичайно вдало зіграло Всеукраїнське об’єднання «Свобода» на парламентських виборах 2012 р., нині, схоже, зовсім дезорієнтований. Після значного розчарування в діях «Свободи» до і під час Евромайдану варто прогнозувати падіння її електоральної планки на позачергових виборах до Верховної Ради восени 2014 р. Втім, варто думати, що попереднім тестом для партії націоналістів слугуватимуть дочасні вибори Президента України, на яких лідер ВО «Свобода» вчергове, як і в усі попередні роки, крім 2004 р., висунув свою кандидатуру. Навряд чи і в самій «Свободі» розраховують на помітний успіх – але послідовно змагаються, демонструючи амбіції, як одного разу таки виправдались.

Але різниця між 2012 і 2014 рр. на лице – велика, якщо не переважна частина виборців «Свободи» розчарувалась у діях націоналістів. Голоси несхвалення чуються повсякчас, що мало би сигналізувати керівництву партії про необхідність невідкладних реформ, зміни образу та політичного позиціонування, кадрових ротацій і виведення найодіозніших фігур з прохідних списків та керівних органів – або, принаймні, прийняття внутрішньопартійних обмежень на публічні появи і висловлювання осіб, з якими пов’язані найбільші іміджеві втрати. Проте, судячи з усього, подібні рішення найближчим часом ухвалюватись не будуть – що наражає «Свободу» на доволі вірогідний провал на наступних виборах.

Нині ми є свідками стрімкого переформатування політичної карти України, за яким послідує розпад багатьох старих партій і поява нових перспективних гравців – у т.ч. на радикальному полі. Адже рівень суспільної напруги не спав, і запит на «сильну» – і водночас «конструктивну руку» – як ніколи високий. Проте поки що не видно тих фігур, які змогли би зайняти напівпорожню нішу правоцентристів. Чи здатна її в коротко- або довгостроковій перспективі відвоювати партія «Свобода» – під серйозним питанням.



Тим не менше, виборець, який прийде на дільницю 25 травня, між злом різного гатунку обиратиме найменше. Для переконаного прихильника рішучих дій кандидатура Олега Тягнибока все ще виглядає доволі привабливою – фактично він є чи не найбільш поміркованим і водночас найменш дискредитованим політиком у «Свободі». Олег Ярославович представляє велику й організовану політичну силу з певним (хоч і небезумовним) кадровим потенціалом, яка в разі успіху здатна швидко налагодити системне управління як ключовими державними органами, так і цілими регіонами.

Для пересічного націоналіста достатньо й того, що ВО «Свобода» є найбільшою і найвпливовішою («прохідною») правоконсервативною партією в Україні, що гарантує їй певний, хоч і невеликий, «базовий електорат». В той же час Евромайдан суттєво змінив політичну психологію мас, зросла вага громадянського суспільства, сприйняття політиків звичайними українцями стало критичнішим, відтак популізм, почасти властивий Олегу Тягнибоку так само, як і Юлії Тимошенко, проходить з дедалі більшим скреготом. Зростає запит на холодних – і, що важливо: патріотичних – прагматиків, у роль яких «Свобода» ось уже кілька років поспіль нездатна увійти.

Керівництву партії слід визнати і прийняти той факт, що довіра до нього підірвана, а відтак «Свобода» потребує швидких і дієвих реформ. У політичній площині це також означало би відмову від тісної співпраці з ВО «Батьківщина», союз із якою грав на користь націоналістам тільки на першому етапі – легітимації «Свободі» в суспільно-політичному мейнстрімі України 2012 р. Нині ж крейсер «Батьківщина» тягне фрегат «Свобода» на електоральне дно. І жодних кроків назустріч порятунку партія Олега Тягнибока не робить – хоча після ряду провальних кроків нової влади мала своїм обов’язком стати в рішучу опозицію до ідеологічно чужого їй уряду лібералів.

Що, однак, так і не стало доконаним фактом. На відміну від серії безвідповідальних скандалів, які супроводжують – і за відсутності кадрових змін – будуть супроводжувати «Свободу» й надалі, підриваючи, врешті, рейтинг і самого Олега Тягнибока. Перші сигнали, а з ними й попередження про необхідність усунення зі сцени найбільш конфліктних персонажів, лунали давно – але не були ніким почуті. З неупередженої сторони складається враження, що принципи феодальної вірності для партії дорожчі – в чому, однак, не лише її сила, але й, в умовах ліберальної політичної гри, ознака її слабкості. Що має довгограючі, стратегічні наслідки.

При всій одіозності Юрія Михальчишина, Ірини Фаріон, Ігоря Мірошниченка на внутрішньополітичній арені – мало хто всерйоз бере до уваги той факт, що на їхньому тлі навіть у разі гіпотетичної перемоги поміркованого «свободівського» кандидата на президентських виборах – він може залишитись «нерукоподаваним» не тільки в Росії, але й на ліберальному Заході. Імідж – не та річ, яка змінюється в короткі терміни якими-небудь прямими заявами, адже це той навіяний образ, контури і смисли якого окреслюються на загальному тлі в певній часовій перспективі. Що само по собі і для Олега Тягнибока, і в цілому для «Свободи» виглядає вкрай несприятливо: в умовах політичної кризи, революційних подій і зовнішньої агресії сила, яка гордо іменувалась «спецназом» опозиції, опинилась на її задвірках.

Спеціально для «The Chernivtsi Times»
22 квітня 2014

4 коментарі

Максим Пансик
Дилема «Свободи» — прислухатись чи гнути провальну лінію…
Галина Дичковська
Найсуттєвішою проблемою «Свободи» є відсутність націоналізму як стратегічної концепції, що приховується за популістськими націоналістичними та псевдонаціоналістичними гаслами.
Святослав Вишинський
Що Ви маєте на увазі під «націоналізмом»?
Галина Дичковська
Дуже доречне запитання, я відповім статтею про націонілізм, ультранаціоналізм та псевдонаціоналізм. Критерії в мене дещо відмінні від застосованих тут: www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/013214/
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте