Стратегії добропорядного коментування
Тема Інтернет-тролінгу поступово стає буденним фактором віртуального життя, до неї звикають, адаптуються, стає можливим обговорювати її у поважних середовищах. Однак «тіньова» сторона Інтернету в особі анонімів, ботів, провокаторів уперше потрапила в загальнонаціональний фокус уваги не так давно – під час Евромайдану, коли більшість великих мережевих видань, як то «Лівий берег» чи «Українська правда», на тривалий час закрили можливість будь-якого коментування на своїх сторінках, вбаючаючи в цьому загрозу розпалювання громадянського протистояння. Один із головних аргументів – нездорова активність т.зв. «ботів» (англ. bot – скорочено від robot).
Власне, ми не будемо повторювати тут загальновідому інформацію про те, що таке анонімне або псевдоанонімне коментування, яка від нього шкода і користь, кому це вигідно і чому в це досі вкладають дурні гроші. На певному рівні це справді працює (головно в очах наївних і недосвідчених користувачів старшого віку), але основний ефект діяльності ботів – суто психологічний – і зовсім трохи прагматичний. Для замовників і жертв подібних кампаній – це ірраціональний тиск на емоції, мотиви, спроба розбалансувати дуже конкретного читача. Часом усі такі кампанії адресуються зовсім не громадськості, котра їх переважно і не помічає – а виключно жертві, в якої, однак, складається враження, що її спідню білизну обговорює мало не все суспільство. І це спонукує до помилок. До емоцій. Врешті, це просто приносить задоволення опонентам. І чим вищий градус реагування – тим більший ефект.
Зрештою, це і своєрідний «заробіток» – для власників майданчиків, де боти проявляють свою активність. Щось на зразок підтвердження привабливості, рекламної ефективності, доказ того, що саме ці видання найбільше читають. І чим більше коментують – тим частіше читачі повертаються на переглянуті сторінки, накруючуючи перегляди реклами, статистику відвідуваності – та й просто «підсідаючи» на «голку» беззмістовних мережевих дискусій. Засоби масової інформації в цьому відіграють роль інформаційних «дилерів», публічні особи і їхні технологи – виробниками інформаційних наркотиків. Власне, саме тому ще рік тому мою і Василя Забродського пропозицію перейти на авторизоване коментування власники щонайменше чотирьох провідних чернівецьких Інтернет-видань дружньо проігнорували. Скрушно похитавши головою. Адже моральні принципи – це одне, а бізнес – дещо інше.
Проте оминати чи ігнорувати коментарі на сайтах, у блогах і соціальних мережах публічним особам не так легко, особливо коли йдеться про їхні особисті профілі, створені саме для прямої комунікації з «простими людьми». Хоча дехто вмудряється не читати коментарі, або, якщо вони стають зовсім незручними, обвинувачувати авторів у тому, що ті насправді – «боти» – така стратегія далеко не завжди успішна. Наліпка «бот» хоч подекуди й образлива, але не є панацеєю від дискусії. Врешті, публічна особа потребує діалогу не тільки як стиль захисту чи виправдання, але і як форму наступу на своїх опонентів.
Це значить, що будь-який бот має найперше виглядати реально – навіть якщо він справді бот. Інакше в будь-якому поважному дискурсі його відразу «вимкнуть в ігнор», і ще й перетворять на позитивний фактор («брудні інтриги ворогів»). Цього найбільше бракує пустоголовим анонімним коментаторам новинарних веб-сайтів, які навіть не намагаються симулювати власну реальність, не вуалюють свої IP, обирають найпримітивніші імена-псевдоніми для власних – зазвичай вельми дешевих – опусів. Хоча значно ефективніше було би створити мережу відносно реальних персонажів і розігрувати спектакль з усією серйозністю. Так щоби й власники веб-ресурсів з роздруківками технічних даних не мали до чого придертись.
Проте в Чернівцях сходить і «по-простому», адже більшості замовників бракує і смаку, і фантазії. Це найбільше проявлялось у 2012-2013 рр. під час епічних баталій між опозиційними і провладними блогерами в мережі ВКурсі.ком. Вже тоді стало очевидно, що «прогресивна громадськість» інформаційними прийомами володіє грубувато – як наслідок, рахунок був переважно на користь влади. Схема зводилась приблизно до наступного:
— Опозиція: З будь-якого інформаційного приводу – зухвало-насмішливий тролінг влади переважно у власних «зонах комфорту».
— Влада: Короткі, але систематичні випади, атака–контратака–клінч на майданчиках опозиції. Поступове нарощення присутності і «розгерметизація» «зон комфорту».
— Опозиція: Ув’язування у тривалі і затяжні дискусії, які були не в силі читати навіть її прихильники. Зверхня тиша у відповідь.
Вже тоді намітилась тенденція ігнорування ворожих майданчиків, яка з часом усе-таки вирівнялась. Але якість «закидів» від того не зросла, переважно залишаючись на рівні особистих образ чи голослівних, затертих до дірок обвинувачень у застарілих гріхах. Тоді як робота «у ворожому тилу», у ворожих середовищах найперше передбачає «камуфляж», симулювання власного нейтралітету чи навіть симпатій – і паралельно: майже «наївний» чи «випадковий» підбір пробивної, а не провокативної інформації. Не тієї, що одразу відторгнуть – але саме такої, яку найвірогідніше поглинуть, а не сприймуть «у штики». У всіх цих Інтернет-баталіях найцікавішими і найдієвішими завжди є «троянські коні», коментатори-«стрілочники» та користувачі-«трікстери», справжні симпатії яких ніколи не озвучуються.
Вони неочевидні, адже імітують «голос» розгубленого народу, який начебто наївно трохи довіряє і трохи не довіряє, начебто недосвідчено щось розуміє, а щось ні – ставлячи «в лоб» найпростіші, але найстрашніші запитання. А потім скрушно, симулюючи розчарування, добиває жертву самим фактом цього розчарування («Я за Вас голосував – більше не буду», «Починали добре, але Ви – Ви, саме Ви – все зіпсували»). Спостереження за перепалками і реалізація декількох проектів у ході останніх подій у Криму і на Сході також підтверджують, що в більшості віртуальних конфліктів відкрита конфронтація шкідлива – особливо якщо сили визначально нерівні.
Деякі напрацьовані дискурсивні «фігури» відтак знадобляться і в «розборках» меншого калібру. Ми полюбляємо і рекомендуємо «ботам» окремі з них:
— фігура ввічливості: підкреслена виваженість і демонстрація культури при видимій неупередженості, спрямована на емоційне розбалансування опонента і його самодискредитацію (рано чи пізно зірветься і «наговорить»);
— фігура аргументації: «розбір польотів» мовою сухих фактів та аргументів, табу на емоції, особливо ефективна при симуляції симпатії до опонента («удар у спину»);
— позаяк факти і «лонгріди» сприймаються далеко не всіма середовищами, в ситуаціях, де бажано загасити конфлікт – застосовуєтся фігура деконструкції: розкриття технологій управління настроями на прикладі конкретної ситуації в кількох варіантах, показова демонстрація дійсних та уявних ниток над ляльками;
— фігура переваги: ультимативна, повторювана констатація тез для погрози, закріплення образу силу, провокації підсвідомих очікувань, страхів, психологічного тиску чи інсталяції інформаційних кліше;
— фігура незацікавленості: показове перебування над конфліктом з елементами гумору, іронії, ігнорування для вирішення тактичних задач, «розвідки» і «мінування» дискурсу.
Описані «пози» працюють при певному наборі правил: економити власний час та емоції, не зав’язуватись у тривалі конфлікти, маневрувати і здійснювати оперативні переходи на нові «клітинки», не вмикатись у дискусії емоційно (щойно фіксується ефект «азарту» чи будь-яка емоційна прив’язка – робити паузу і виходити з гри). Нарешті, золоте правило добропорядного «бота» – повертати агресію на агресора. Необхідний арсенал зброї проти будь-якого ворога захований у ньому самому – достатньо підібрати ключі і підпалити гніт. Золоте правило добропорядного читача – не витрачати час на пусте.
Спеціально для «The Chernivtsi Times»
19 серпня 2014
Власне, ми не будемо повторювати тут загальновідому інформацію про те, що таке анонімне або псевдоанонімне коментування, яка від нього шкода і користь, кому це вигідно і чому в це досі вкладають дурні гроші. На певному рівні це справді працює (головно в очах наївних і недосвідчених користувачів старшого віку), але основний ефект діяльності ботів – суто психологічний – і зовсім трохи прагматичний. Для замовників і жертв подібних кампаній – це ірраціональний тиск на емоції, мотиви, спроба розбалансувати дуже конкретного читача. Часом усі такі кампанії адресуються зовсім не громадськості, котра їх переважно і не помічає – а виключно жертві, в якої, однак, складається враження, що її спідню білизну обговорює мало не все суспільство. І це спонукує до помилок. До емоцій. Врешті, це просто приносить задоволення опонентам. І чим вищий градус реагування – тим більший ефект.
Зрештою, це і своєрідний «заробіток» – для власників майданчиків, де боти проявляють свою активність. Щось на зразок підтвердження привабливості, рекламної ефективності, доказ того, що саме ці видання найбільше читають. І чим більше коментують – тим частіше читачі повертаються на переглянуті сторінки, накруючуючи перегляди реклами, статистику відвідуваності – та й просто «підсідаючи» на «голку» беззмістовних мережевих дискусій. Засоби масової інформації в цьому відіграють роль інформаційних «дилерів», публічні особи і їхні технологи – виробниками інформаційних наркотиків. Власне, саме тому ще рік тому мою і Василя Забродського пропозицію перейти на авторизоване коментування власники щонайменше чотирьох провідних чернівецьких Інтернет-видань дружньо проігнорували. Скрушно похитавши головою. Адже моральні принципи – це одне, а бізнес – дещо інше.
Проте оминати чи ігнорувати коментарі на сайтах, у блогах і соціальних мережах публічним особам не так легко, особливо коли йдеться про їхні особисті профілі, створені саме для прямої комунікації з «простими людьми». Хоча дехто вмудряється не читати коментарі, або, якщо вони стають зовсім незручними, обвинувачувати авторів у тому, що ті насправді – «боти» – така стратегія далеко не завжди успішна. Наліпка «бот» хоч подекуди й образлива, але не є панацеєю від дискусії. Врешті, публічна особа потребує діалогу не тільки як стиль захисту чи виправдання, але і як форму наступу на своїх опонентів.
Це значить, що будь-який бот має найперше виглядати реально – навіть якщо він справді бот. Інакше в будь-якому поважному дискурсі його відразу «вимкнуть в ігнор», і ще й перетворять на позитивний фактор («брудні інтриги ворогів»). Цього найбільше бракує пустоголовим анонімним коментаторам новинарних веб-сайтів, які навіть не намагаються симулювати власну реальність, не вуалюють свої IP, обирають найпримітивніші імена-псевдоніми для власних – зазвичай вельми дешевих – опусів. Хоча значно ефективніше було би створити мережу відносно реальних персонажів і розігрувати спектакль з усією серйозністю. Так щоби й власники веб-ресурсів з роздруківками технічних даних не мали до чого придертись.
Проте в Чернівцях сходить і «по-простому», адже більшості замовників бракує і смаку, і фантазії. Це найбільше проявлялось у 2012-2013 рр. під час епічних баталій між опозиційними і провладними блогерами в мережі ВКурсі.ком. Вже тоді стало очевидно, що «прогресивна громадськість» інформаційними прийомами володіє грубувато – як наслідок, рахунок був переважно на користь влади. Схема зводилась приблизно до наступного:
— Опозиція: З будь-якого інформаційного приводу – зухвало-насмішливий тролінг влади переважно у власних «зонах комфорту».
— Влада: Короткі, але систематичні випади, атака–контратака–клінч на майданчиках опозиції. Поступове нарощення присутності і «розгерметизація» «зон комфорту».
— Опозиція: Ув’язування у тривалі і затяжні дискусії, які були не в силі читати навіть її прихильники. Зверхня тиша у відповідь.
Вже тоді намітилась тенденція ігнорування ворожих майданчиків, яка з часом усе-таки вирівнялась. Але якість «закидів» від того не зросла, переважно залишаючись на рівні особистих образ чи голослівних, затертих до дірок обвинувачень у застарілих гріхах. Тоді як робота «у ворожому тилу», у ворожих середовищах найперше передбачає «камуфляж», симулювання власного нейтралітету чи навіть симпатій – і паралельно: майже «наївний» чи «випадковий» підбір пробивної, а не провокативної інформації. Не тієї, що одразу відторгнуть – але саме такої, яку найвірогідніше поглинуть, а не сприймуть «у штики». У всіх цих Інтернет-баталіях найцікавішими і найдієвішими завжди є «троянські коні», коментатори-«стрілочники» та користувачі-«трікстери», справжні симпатії яких ніколи не озвучуються.
Вони неочевидні, адже імітують «голос» розгубленого народу, який начебто наївно трохи довіряє і трохи не довіряє, начебто недосвідчено щось розуміє, а щось ні – ставлячи «в лоб» найпростіші, але найстрашніші запитання. А потім скрушно, симулюючи розчарування, добиває жертву самим фактом цього розчарування («Я за Вас голосував – більше не буду», «Починали добре, але Ви – Ви, саме Ви – все зіпсували»). Спостереження за перепалками і реалізація декількох проектів у ході останніх подій у Криму і на Сході також підтверджують, що в більшості віртуальних конфліктів відкрита конфронтація шкідлива – особливо якщо сили визначально нерівні.
Деякі напрацьовані дискурсивні «фігури» відтак знадобляться і в «розборках» меншого калібру. Ми полюбляємо і рекомендуємо «ботам» окремі з них:
— фігура ввічливості: підкреслена виваженість і демонстрація культури при видимій неупередженості, спрямована на емоційне розбалансування опонента і його самодискредитацію (рано чи пізно зірветься і «наговорить»);
— фігура аргументації: «розбір польотів» мовою сухих фактів та аргументів, табу на емоції, особливо ефективна при симуляції симпатії до опонента («удар у спину»);
— позаяк факти і «лонгріди» сприймаються далеко не всіма середовищами, в ситуаціях, де бажано загасити конфлікт – застосовуєтся фігура деконструкції: розкриття технологій управління настроями на прикладі конкретної ситуації в кількох варіантах, показова демонстрація дійсних та уявних ниток над ляльками;
— фігура переваги: ультимативна, повторювана констатація тез для погрози, закріплення образу силу, провокації підсвідомих очікувань, страхів, психологічного тиску чи інсталяції інформаційних кліше;
— фігура незацікавленості: показове перебування над конфліктом з елементами гумору, іронії, ігнорування для вирішення тактичних задач, «розвідки» і «мінування» дискурсу.
Описані «пози» працюють при певному наборі правил: економити власний час та емоції, не зав’язуватись у тривалі конфлікти, маневрувати і здійснювати оперативні переходи на нові «клітинки», не вмикатись у дискусії емоційно (щойно фіксується ефект «азарту» чи будь-яка емоційна прив’язка – робити паузу і виходити з гри). Нарешті, золоте правило добропорядного «бота» – повертати агресію на агресора. Необхідний арсенал зброї проти будь-якого ворога захований у ньому самому – достатньо підібрати ключі і підпалити гніт. Золоте правило добропорядного читача – не витрачати час на пусте.
Спеціально для «The Chernivtsi Times»
19 серпня 2014
1 коментар