Захист маргінального. Христя Венгринюк
Наука життя
Журналісти пишуть про що завгодно, але рідко про речі, значення яких осягається в перспективі тривалих проміжків часу. В гонитві за миттю преса нечасто зважується на діалог з історією, культурою, наукою. Прикладово, в Чернівцях та й не тільки майже ніколи не пишуть про наукові конференції – і зовсім ніколи не пишуть про академічні захисти. Тема настільки ж буденна, наскільки й, для більшості непосвячених, овіяна шармом таємничості. Цю традицію варто порушувати – у на перший погляд рутинних процедурах іноді можна побачити значно більше, ніж прості фахові ініціації. Журналіст (фр. le journaliste, від фр. le jour – «день») управі писати про все – і в змозі у всьому помічати небуденне. Не займатись ретрансляцією очевидного, пласким репортерством (англ. report – «доповідь», «донос») – чутки до обивателя і доноси куди слід якось дійдуть і самі.
Кілька днів тому на філологічному факультеті Чернівецького національного університету три дні поспіль відбувались захисти кандидатських дисертацій – у прискореному режимі, у зв’язку з очікуваною перереєстрацією вченої ради, відповідальної за присудження наукових ступенів. Захист відомої чернівецької письменниці Христі (а тоді – Христини Юріївни) Венгринюк 25 вересня був, напевно, одним із найцікавіших – і через формат, і через тему, і через особистість дисертантки. І хоча подія пройшла на одному диханні – вона залишила чимало вражень і сторонніх думок.
Процедура захисту починається із зачитування матеріалів особової справи здобувача, переліку його життєвих і наукових звершень. За результатами виконаної дисертації Христя Венгринюк опублікувала п’ятнадцять наукових статей – при необхідних п’яти – якраз по публікації на кожного з п’ятнадцяти членів вченої ради. Це нікого не здивувало – виконувати і перевиконувати плани в кілька разів давно стало нормою української освіти та науки. На захисті, що передував захисту нашої героїні – рахунок, здається, був ще вищий. І хоча це ніяк не впливає на його перебіг – у середовищі науковців панує думка, що виконання завдань у строго заданих міністерством рамках є свідченням ліні дисертанта. Дисертант має все перевиконувати – від числа статей і виступів на конференціях до кількості сторінок і додатків самої дисертації.
Далі – інформація про освіту, стажування в Ягеллонському університеті у Кракові, плавний перехід до слова дисертантки і власне самої роботи, яка була присвячена творчості маловідомої, але дуже знакової української письменниці еспанського походження, чільної представниці «католицького ренесансу» Наталени Королевої (1888-1966). Втім, від самого початку робота «Рівні маргінального в прозі Наталени Королевої» виглядала дещо скандальною, і це читалось на обличчях деяких членів ради. Як аспектом висвітлюваної проблеми – «маргінальність», так і постструктуралістською методологією, яку в побуті зазвичай сприймають за синонім постмодернізму. А позаяк філософи і філологи-постмодерністи, що давно стали класиками-пенсіонерами на Заході – за невловимою радянською інерцією досі сприймаються як табу і мало не «загниваюче капіталістичне зло» в сучасній Україні – торкатись їхніх надгробків усе ще ризиковано.
Тема маргінального звучить скандально, і якщо її і дозволено розглядати в науковому дискурсі – то не інакше, ніж це прийнято в якомусь провінційному галицькому педуніверситеті. Крок уліво або вправо – все рівно що ступити на заміноване академічне поле. І на яких би відомих польських професорів постструктуралізму і деконструкції не посилався український дослідник – він навряд чи отримає теплий прийом у себе вдома. А при тому бачити класику по-новому – може далеко не кожен науковець, і далеко не завжди до цього готове саме суспільство, зрізом якого є його інтелігенція. Варто згадати, що й сама Наталена Королева – українське вікно в Европу – за життя виглядала для сучасників «неактуальною», адже замість «класичних» тем української літератури, їй вистачало самобутності звертатись до вічних образів християнства, Античності, Середніх віків. Напевно, саме тому її творчість досі не включена до шкільної програми. Панаси Мирні, чумаки, воли і наймити в каноні, Наталена Королева – ні.
Примітною рисою української науки є спроба відразу вказати дисертанту його місце. Наприклад, в авторефераті не можна писати «демонструється» – правильно писати: «демонструється спроба». Найуживаніше слово захистів – «намагається», «намагався», «намагаються». Український дисертант узагалі не досліджує, він тільки завжди «намагається» щось сказати, щось здійснити, заявити свою думку. У цьому яскраво проявляється синдром вітчизняної науки: самовпевненість і пиха, помножені на вражаючу зашореність і внутрішній переляк. Перед критикою, осудом, невідворотним покаранням. Про свободу думки і досліджень у такій обстановці можна говорити хіба що теоретично.
Вичерпні й розлогі відповіді дисертанта дратують вчену раду – рада взагалі запитується не для того, аби отримати відповідь. Рада швидко втомлюється і починає нервувати, якщо процедури дотримуються надто ревно чи надто добросовісно. Адже раді взагалі не надто й цікаво слухати дослідника – як судді, напевно, нецікаво вислуховувати виправдання відповідача. Словами однієї викладачки філологічного факультету: захист – це вистава, яку просто треба належно відіграти. Закономірно, і наука в нас – не наука, а театр, у якому треба щось наполегливо вдавати, не забуваючи вибігати за «стопочкою» в буфет у перерві на антракт.
Дискусія між членами ради і здобувачем ступеня нагадує типову наукову конференцію – звичним і передбачуваним є прискіпування до термінів, понять, але не до суті, не до думки молодого дослідника. Форма важливіша за зміст, ритуал важливіший за ідею, яку він покликаний виражати. Безкінечні класифікації, типологізації, пустопорожні вчені бесіди про слова походять на середньовічні диспути реалістів і номіналістів, значення яких для непосвячених близьке до нуля. Порівняння творчості Ольги Кобилянської і Наталени Королевої – це «типологічне» чи «контактно-генетичне зближення»? Гадаєте, це важливо?
З репліки члена вченої ради: «… В журналі «Дзвін», який, я сподіваюсь, читають усі, вийшла прекрасна стаття...» Звісно, більшість не читали, але зробили вигляд, що уважно. Поважні професори дещо напружені і спроби розрядити атмосферу даються нелегко. Схоже, сам факт, що на методологію Христі Венгринюк вплинуло навчання в Европі, чи найбільше дратує опонентів. У своєму виступі керівник відзначає, що «приваблює тяжіння роботи до міждисциплінарності». Але ні для кого не секрет, що саме це тяжіння найбільше критикуватимуть, даючи зрозуміти, що ось він – головний недолік. Як наслідок, на думку московського рецензента, авторка «слишком увлекается философскими и психологическими аспектами» описаної проблеми.
І хоча захист зі спеціальності 10.01.01 – «українська література», це не перешкодить наступному критику допитуватись, чому авторка також не аналізувала – недоступні нікому в Україні – перші франкомовні новели Наталени Королевої з французької періодики початку XX ст. Будь-яка вчена рада, як і вчена влада – завжди суперечлива і керує та керується принципом батога і пряника. Їй ніщо не заважатиме шукати і знаходити недоліки, а між тим щиро хвалити роботу і дисертантку. Навіть про очевидний «плюс» науковець не відчуває сміливості казати як про «плюс», аби водночас не сказати, що це ж таки й «мінус». Чеховське «кабы чего не вышло», гегелівська діалектика в дії.
Декан філфаку Борис Бунчук переконаний: «Такі теми варто захищати, дискутувати» (хоча це особистий ризик, і поважний професор промовляє це не без видимого співчуття). Під кінець засідання, втомлена триденними процедурами, рада починає нудьгувати: розмови по телефону і шушукання між собою, ходіння туди-сюди, позирання на годинник, сонливе клювання носом шанованих учених. Одним словом: життя.
Життя науки
Наступний виступ опонента, професора Прикарпатського національного університету Наталії Мафтин, звучав як присуд: чи мала право дослідниця застосовувати методологію не з арсеналу усталеної (кількома українськими авторами) традиції досліджень творчості Наталени Королевої? Те, що не заборонено – одночасно ніби й не зовсім дозволено. Для справедливості слід відзначити, що чимало зауважень звучали доречно – але при тому й контроверсійно. Дисертантці закинули «надто великий» теоретичний розділ, що в цілому було прогнозовано: в українській науці прийнято вимірювати роботи мало не під лінійку, а їх значення – датами (свіжістю, а не новизною) публікацій, числом закордонних апробацій (при тому, що до всього західного ставляться з прихованою заздрістю, а то й ненавистю, яка обов’язково переходить у зневажливі ремарки).
Христі Венгринюк ввічливо, не посягаючи на вартість її дисертації, дорікали в науково-есеїстичному стилі викладу – але якою ще мовою мав би говорити науковець, який досліджує художню літературу? Приклади передових західних філософів і філологів Юлії Крістевої, С’юзен Зонтаг, Умберто Еко, Мішеля Фуко для нас, звісно, не указ і тимпаче не дороговказ – і те, що нормується в Европі, в Україні ще довго викликатиме непорозуміння. За дотепним зауваженням Бориса Бунчука: письменник-науковець завжди – «свій серед чужих, чужий серед своїх».
Виступ другого опонента, доцента Дрогобицького педагогічного університету Олега Багана, був не менш категоричний. Авторка пише ім’я французького постструктураліста Жака Дерріди (Jacques Derrida) так, як воно пишеться французькою – з двома «р», а українською хотілось би з одним і ні літерою більше. Христі Венгринюк закинули «наполегливе повторення інтерпретаційних тез західної науки», тоді як про Наталену Королеву в Україні доречніше писати з позицій традиції і консерватизму (у післямові до видання роману «Quid est Veritas?» безапеляційно: «… Творчість Наталени Королевої (1888-1966) в українській літературі належить розглядати в широкому контексті наростання християнських, антипозитивістських, традиціоналістських ідей в Европі першої третини XX ст.»*).
Опонент не зупинився на критиці неолібералів і великого капіталу, який спонсорує, а відтак маніпулює гуманітарними дослідженнями на «загниваючому Заході». Нарешті, у світлих тонах виринає слово «націоналізм» і ми виходимо на лінію конспірології. У промові Олега Багана звучить ім’я іншого, нині покійного доцента Дрогобицького педуніверситету Василя Іванишина – філолога і засновника видавництва «Відродження», в якому побачило світ перевидання прози Наталени Королевої. А за сумісництвом – засновника Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, членом якої свого часу був нинішній міністр-реформатор освіти і науки Сергій Квіт, а провідником по смерті Василя Іванишина нині є інший філолог, випускник того ж Дрогобицького педагогічного Дмитро Ярош.
І хоча в усьому сказаному доцент з Галичини був правий – стиль його промови мало різнився від партійного присуду доби, яка в нас, на щастя, давно минула. Відмова західної культури від «моральних, високодуховних» текстів – звісно, один із ключових актів драми під назвою «Сутінки Европи», але це ніяк не стосується критики постструктуралістської методології досліджень і постмодерністського літературного «декадентства». Життя складніше за наші судження. Що би Олег Баган сказав про консерватора і німецького націонал-соціаліста Мартіна Гайдег(г)ера, котрий був ідейним натхненником тієї самої «маргінальності», «закинутості», «страху» та ін. «псевдопроблем» екзистенціалізму та постмодерну – і на додаток став «хрещеним батьком» Жака Дер(р)іди та плеяди післявоєнних французьких постструктуралістів?
Напевно, те ж саме, що можна сказати про депресивного фашиста-сюрреаліста П’єра Дрійо Ля Рошеля чи основоположника ідеї «Третього райху», «консервативного революціонера» Артура Мьоллєра ван ден Брука, що перебував від абсолютним впливом Федора Достоєвського не меншою мірою, аніж антифашист-екзистенціаліст Альбер Камю. Всі вони закінчили життя маргінально, двоє – самогубством. Фрідріх Ніцше – активний нігіліст, натхненник німецької Консервативної Революції і водночас перший европейський постмодерніст – закінчив ще гірше. Так і не доживши до епохи, коли ті, кому він заповідав повалення кумирів, канонізували і його самого, і перетворили на догмат його «Заратустру».
У результаті критика ідеологічної постмодерністської ангажованості дисертантки відбувалась із позиції консервативно-традиціоналістської ангажованості опонентів – і все це в «упаковці» «об’єктивної» наукової дискусії, яка могла видаватись такою хіба що непосвяченому в таїнства академічної філології. Тож захищатись (sic) довелось не лише Христі Венгринюк – благо, будь-який науковий метод ніколи не отримує однозначної оцінки (див. вище). Реагуючи на закид опонента про надмірний обсяг теоретичної частини дисертації, професор Мар’яна Лановик відзначила це як її ж таки «плюс». А далі, заступаючись за молоду дослідницю, викладачка Тернопільського педуніверситету просто «перевела стрілки» на московських рецензентів і «тоталітарні підходи» російської науки.
Мар’яна Лановик не помітила – або не захотіла помітити – що стиль критики деяких українських колег мало відрізняється від блюстителів «духовных скреп» далекої і незбагненної европейському розуму Росії. Адже найосвіченіші націоналісти нерідко мислять, говорять і діють так само, як їхні непримиренні візаві на Сході. Їх першими нудить від свіжого повітря, яке хтось через відкритку кватирку запускає у затхлий храм радянської науки. І в цьому є щось симптоматичне. Благо, обійшлося без жертв. Усі живі. Усі захистились. Усі вільні.
* Баган О. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби) / Олег Баган // Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? / Наталена Королева. — Дрогобич: Відродження, 2007. — С. 663.
Фотографії: Svetlana Korneeva Kordubailo
Спеціально для ...
29 вересня 2014
Журналісти пишуть про що завгодно, але рідко про речі, значення яких осягається в перспективі тривалих проміжків часу. В гонитві за миттю преса нечасто зважується на діалог з історією, культурою, наукою. Прикладово, в Чернівцях та й не тільки майже ніколи не пишуть про наукові конференції – і зовсім ніколи не пишуть про академічні захисти. Тема настільки ж буденна, наскільки й, для більшості непосвячених, овіяна шармом таємничості. Цю традицію варто порушувати – у на перший погляд рутинних процедурах іноді можна побачити значно більше, ніж прості фахові ініціації. Журналіст (фр. le journaliste, від фр. le jour – «день») управі писати про все – і в змозі у всьому помічати небуденне. Не займатись ретрансляцією очевидного, пласким репортерством (англ. report – «доповідь», «донос») – чутки до обивателя і доноси куди слід якось дійдуть і самі.
Кілька днів тому на філологічному факультеті Чернівецького національного університету три дні поспіль відбувались захисти кандидатських дисертацій – у прискореному режимі, у зв’язку з очікуваною перереєстрацією вченої ради, відповідальної за присудження наукових ступенів. Захист відомої чернівецької письменниці Христі (а тоді – Христини Юріївни) Венгринюк 25 вересня був, напевно, одним із найцікавіших – і через формат, і через тему, і через особистість дисертантки. І хоча подія пройшла на одному диханні – вона залишила чимало вражень і сторонніх думок.
Процедура захисту починається із зачитування матеріалів особової справи здобувача, переліку його життєвих і наукових звершень. За результатами виконаної дисертації Христя Венгринюк опублікувала п’ятнадцять наукових статей – при необхідних п’яти – якраз по публікації на кожного з п’ятнадцяти членів вченої ради. Це нікого не здивувало – виконувати і перевиконувати плани в кілька разів давно стало нормою української освіти та науки. На захисті, що передував захисту нашої героїні – рахунок, здається, був ще вищий. І хоча це ніяк не впливає на його перебіг – у середовищі науковців панує думка, що виконання завдань у строго заданих міністерством рамках є свідченням ліні дисертанта. Дисертант має все перевиконувати – від числа статей і виступів на конференціях до кількості сторінок і додатків самої дисертації.
Далі – інформація про освіту, стажування в Ягеллонському університеті у Кракові, плавний перехід до слова дисертантки і власне самої роботи, яка була присвячена творчості маловідомої, але дуже знакової української письменниці еспанського походження, чільної представниці «католицького ренесансу» Наталени Королевої (1888-1966). Втім, від самого початку робота «Рівні маргінального в прозі Наталени Королевої» виглядала дещо скандальною, і це читалось на обличчях деяких членів ради. Як аспектом висвітлюваної проблеми – «маргінальність», так і постструктуралістською методологією, яку в побуті зазвичай сприймають за синонім постмодернізму. А позаяк філософи і філологи-постмодерністи, що давно стали класиками-пенсіонерами на Заході – за невловимою радянською інерцією досі сприймаються як табу і мало не «загниваюче капіталістичне зло» в сучасній Україні – торкатись їхніх надгробків усе ще ризиковано.
Тема маргінального звучить скандально, і якщо її і дозволено розглядати в науковому дискурсі – то не інакше, ніж це прийнято в якомусь провінційному галицькому педуніверситеті. Крок уліво або вправо – все рівно що ступити на заміноване академічне поле. І на яких би відомих польських професорів постструктуралізму і деконструкції не посилався український дослідник – він навряд чи отримає теплий прийом у себе вдома. А при тому бачити класику по-новому – може далеко не кожен науковець, і далеко не завжди до цього готове саме суспільство, зрізом якого є його інтелігенція. Варто згадати, що й сама Наталена Королева – українське вікно в Европу – за життя виглядала для сучасників «неактуальною», адже замість «класичних» тем української літератури, їй вистачало самобутності звертатись до вічних образів християнства, Античності, Середніх віків. Напевно, саме тому її творчість досі не включена до шкільної програми. Панаси Мирні, чумаки, воли і наймити в каноні, Наталена Королева – ні.
Примітною рисою української науки є спроба відразу вказати дисертанту його місце. Наприклад, в авторефераті не можна писати «демонструється» – правильно писати: «демонструється спроба». Найуживаніше слово захистів – «намагається», «намагався», «намагаються». Український дисертант узагалі не досліджує, він тільки завжди «намагається» щось сказати, щось здійснити, заявити свою думку. У цьому яскраво проявляється синдром вітчизняної науки: самовпевненість і пиха, помножені на вражаючу зашореність і внутрішній переляк. Перед критикою, осудом, невідворотним покаранням. Про свободу думки і досліджень у такій обстановці можна говорити хіба що теоретично.
Вичерпні й розлогі відповіді дисертанта дратують вчену раду – рада взагалі запитується не для того, аби отримати відповідь. Рада швидко втомлюється і починає нервувати, якщо процедури дотримуються надто ревно чи надто добросовісно. Адже раді взагалі не надто й цікаво слухати дослідника – як судді, напевно, нецікаво вислуховувати виправдання відповідача. Словами однієї викладачки філологічного факультету: захист – це вистава, яку просто треба належно відіграти. Закономірно, і наука в нас – не наука, а театр, у якому треба щось наполегливо вдавати, не забуваючи вибігати за «стопочкою» в буфет у перерві на антракт.
Дискусія між членами ради і здобувачем ступеня нагадує типову наукову конференцію – звичним і передбачуваним є прискіпування до термінів, понять, але не до суті, не до думки молодого дослідника. Форма важливіша за зміст, ритуал важливіший за ідею, яку він покликаний виражати. Безкінечні класифікації, типологізації, пустопорожні вчені бесіди про слова походять на середньовічні диспути реалістів і номіналістів, значення яких для непосвячених близьке до нуля. Порівняння творчості Ольги Кобилянської і Наталени Королевої – це «типологічне» чи «контактно-генетичне зближення»? Гадаєте, це важливо?
З репліки члена вченої ради: «… В журналі «Дзвін», який, я сподіваюсь, читають усі, вийшла прекрасна стаття...» Звісно, більшість не читали, але зробили вигляд, що уважно. Поважні професори дещо напружені і спроби розрядити атмосферу даються нелегко. Схоже, сам факт, що на методологію Христі Венгринюк вплинуло навчання в Европі, чи найбільше дратує опонентів. У своєму виступі керівник відзначає, що «приваблює тяжіння роботи до міждисциплінарності». Але ні для кого не секрет, що саме це тяжіння найбільше критикуватимуть, даючи зрозуміти, що ось він – головний недолік. Як наслідок, на думку московського рецензента, авторка «слишком увлекается философскими и психологическими аспектами» описаної проблеми.
І хоча захист зі спеціальності 10.01.01 – «українська література», це не перешкодить наступному критику допитуватись, чому авторка також не аналізувала – недоступні нікому в Україні – перші франкомовні новели Наталени Королевої з французької періодики початку XX ст. Будь-яка вчена рада, як і вчена влада – завжди суперечлива і керує та керується принципом батога і пряника. Їй ніщо не заважатиме шукати і знаходити недоліки, а між тим щиро хвалити роботу і дисертантку. Навіть про очевидний «плюс» науковець не відчуває сміливості казати як про «плюс», аби водночас не сказати, що це ж таки й «мінус». Чеховське «кабы чего не вышло», гегелівська діалектика в дії.
Декан філфаку Борис Бунчук переконаний: «Такі теми варто захищати, дискутувати» (хоча це особистий ризик, і поважний професор промовляє це не без видимого співчуття). Під кінець засідання, втомлена триденними процедурами, рада починає нудьгувати: розмови по телефону і шушукання між собою, ходіння туди-сюди, позирання на годинник, сонливе клювання носом шанованих учених. Одним словом: життя.
Життя науки
Наступний виступ опонента, професора Прикарпатського національного університету Наталії Мафтин, звучав як присуд: чи мала право дослідниця застосовувати методологію не з арсеналу усталеної (кількома українськими авторами) традиції досліджень творчості Наталени Королевої? Те, що не заборонено – одночасно ніби й не зовсім дозволено. Для справедливості слід відзначити, що чимало зауважень звучали доречно – але при тому й контроверсійно. Дисертантці закинули «надто великий» теоретичний розділ, що в цілому було прогнозовано: в українській науці прийнято вимірювати роботи мало не під лінійку, а їх значення – датами (свіжістю, а не новизною) публікацій, числом закордонних апробацій (при тому, що до всього західного ставляться з прихованою заздрістю, а то й ненавистю, яка обов’язково переходить у зневажливі ремарки).
Христі Венгринюк ввічливо, не посягаючи на вартість її дисертації, дорікали в науково-есеїстичному стилі викладу – але якою ще мовою мав би говорити науковець, який досліджує художню літературу? Приклади передових західних філософів і філологів Юлії Крістевої, С’юзен Зонтаг, Умберто Еко, Мішеля Фуко для нас, звісно, не указ і тимпаче не дороговказ – і те, що нормується в Европі, в Україні ще довго викликатиме непорозуміння. За дотепним зауваженням Бориса Бунчука: письменник-науковець завжди – «свій серед чужих, чужий серед своїх».
Виступ другого опонента, доцента Дрогобицького педагогічного університету Олега Багана, був не менш категоричний. Авторка пише ім’я французького постструктураліста Жака Дерріди (Jacques Derrida) так, як воно пишеться французькою – з двома «р», а українською хотілось би з одним і ні літерою більше. Христі Венгринюк закинули «наполегливе повторення інтерпретаційних тез західної науки», тоді як про Наталену Королеву в Україні доречніше писати з позицій традиції і консерватизму (у післямові до видання роману «Quid est Veritas?» безапеляційно: «… Творчість Наталени Королевої (1888-1966) в українській літературі належить розглядати в широкому контексті наростання християнських, антипозитивістських, традиціоналістських ідей в Европі першої третини XX ст.»*).
Опонент не зупинився на критиці неолібералів і великого капіталу, який спонсорує, а відтак маніпулює гуманітарними дослідженнями на «загниваючому Заході». Нарешті, у світлих тонах виринає слово «націоналізм» і ми виходимо на лінію конспірології. У промові Олега Багана звучить ім’я іншого, нині покійного доцента Дрогобицького педуніверситету Василя Іванишина – філолога і засновника видавництва «Відродження», в якому побачило світ перевидання прози Наталени Королевої. А за сумісництвом – засновника Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери, членом якої свого часу був нинішній міністр-реформатор освіти і науки Сергій Квіт, а провідником по смерті Василя Іванишина нині є інший філолог, випускник того ж Дрогобицького педагогічного Дмитро Ярош.
І хоча в усьому сказаному доцент з Галичини був правий – стиль його промови мало різнився від партійного присуду доби, яка в нас, на щастя, давно минула. Відмова західної культури від «моральних, високодуховних» текстів – звісно, один із ключових актів драми під назвою «Сутінки Европи», але це ніяк не стосується критики постструктуралістської методології досліджень і постмодерністського літературного «декадентства». Життя складніше за наші судження. Що би Олег Баган сказав про консерватора і німецького націонал-соціаліста Мартіна Гайдег(г)ера, котрий був ідейним натхненником тієї самої «маргінальності», «закинутості», «страху» та ін. «псевдопроблем» екзистенціалізму та постмодерну – і на додаток став «хрещеним батьком» Жака Дер(р)іди та плеяди післявоєнних французьких постструктуралістів?
Напевно, те ж саме, що можна сказати про депресивного фашиста-сюрреаліста П’єра Дрійо Ля Рошеля чи основоположника ідеї «Третього райху», «консервативного революціонера» Артура Мьоллєра ван ден Брука, що перебував від абсолютним впливом Федора Достоєвського не меншою мірою, аніж антифашист-екзистенціаліст Альбер Камю. Всі вони закінчили життя маргінально, двоє – самогубством. Фрідріх Ніцше – активний нігіліст, натхненник німецької Консервативної Революції і водночас перший европейський постмодерніст – закінчив ще гірше. Так і не доживши до епохи, коли ті, кому він заповідав повалення кумирів, канонізували і його самого, і перетворили на догмат його «Заратустру».
У результаті критика ідеологічної постмодерністської ангажованості дисертантки відбувалась із позиції консервативно-традиціоналістської ангажованості опонентів – і все це в «упаковці» «об’єктивної» наукової дискусії, яка могла видаватись такою хіба що непосвяченому в таїнства академічної філології. Тож захищатись (sic) довелось не лише Христі Венгринюк – благо, будь-який науковий метод ніколи не отримує однозначної оцінки (див. вище). Реагуючи на закид опонента про надмірний обсяг теоретичної частини дисертації, професор Мар’яна Лановик відзначила це як її ж таки «плюс». А далі, заступаючись за молоду дослідницю, викладачка Тернопільського педуніверситету просто «перевела стрілки» на московських рецензентів і «тоталітарні підходи» російської науки.
Мар’яна Лановик не помітила – або не захотіла помітити – що стиль критики деяких українських колег мало відрізняється від блюстителів «духовных скреп» далекої і незбагненної европейському розуму Росії. Адже найосвіченіші націоналісти нерідко мислять, говорять і діють так само, як їхні непримиренні візаві на Сході. Їх першими нудить від свіжого повітря, яке хтось через відкритку кватирку запускає у затхлий храм радянської науки. І в цьому є щось симптоматичне. Благо, обійшлося без жертв. Усі живі. Усі захистились. Усі вільні.
* Баган О. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби) / Олег Баган // Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? / Наталена Королева. — Дрогобич: Відродження, 2007. — С. 663.
Фотографії: Svetlana Korneeva Kordubailo
Спеціально для ...
29 вересня 2014
1 коментар