Балансування сил є нормою міжнародної та внутрішньої політики будь-якої держави, в т.ч. тієї, котра вирізняється якимось «однозначним» курсом: РФ, США, КНР, Іран, суб'єкти Европейського Союзу. «Принципові» питання зазвичай одиничні і стосуються взаємин порубіжних країн.
Сполучені Штати Америки є головним агресором з часу завершення II Світової війни, і форма диктату в даному відношенні має другорядне значення: суть його незмінна. Більше того, диктатура подвійних стандартів, уміло завуальована за демократичними інституціями та красивими жестами, є більш жорсткою, так як прямо підтримується більшістю населення і не є очевидною йому саме як диктатура. Характер відчуження людини в такій схемі значно глибший, оскільки не тільки не усвідомлюється, але декларується під прямо протилежними вивісками, тоді як у випадку диктатур прямого типу фальш Системи розуміється практично кожним — і це зберігає можливість її пізнішого активного повалення (як у випадку СРСР у 1991 р.). Порівняння двох типів «спектаклів» було здійснено в 1967 р. французьким ситуаціоністом Гі Дебором у роботі «Суспільство спектаклю» — і в 1988 р. доповнено коментарями, в яких спрогнозовано падіння схеми «концентрованого спектаклю» (Схід) і синтез його елементів з «розсіяним спектаклем» (Захід) — у комплексну форму "інтегрованого", який уже став реальністю в США після 2001 р., і поступово стає реальністю Европейського Союзу.
Таємна дипломатія зазвичай не передбачає формальної фіксації домовленостей. Про вплив тому можна говорити тільки гіпотетично на основі аналізу ситуацій — чим і займається політологія на противагу юриспруденції. Однак гіпотези відповідно можуть формулюватись з розрахунком пропаганди, (дез)інформування та PR, e.g. «між президентськими виборами 2004 і 2010 рр. всі рішення диктувались з Вашингтону».
Будь-який «клуб по інтересах» у більшій або меншій мірі протиставляє себе масі, особливо якщо такий клуб є орієнтованим на інтелектуальну або творчу сфери. Це особливо помітно на прикладі професури, працівників культури та "інтелігенції" загалом, традиційно високе самопозиціонування якої надто непропорційне її дійсному впливу на суспільні процеси. Проте судження про «справжню» чи «симульовану» елітарність з т.з. реального впливу на ситуацію можуть призвести до підміни понять: тоді бандит є «елітою» вулиці, успішний ділок — «елітою» суспільства, а неграмотний Президент — «елітою» держави. Елітарність визначається саме приналежністю до певних ідей — та волею до їх втілення, згідно чого будь-яка історична еліта визначально виступала як «контр-еліта» з найнижчого або середнього щаблів ієрархії, і в цьому немає нічого іронічного, особливо на українському досвіді 1648, 1917, 1941, 1991 рр. Протиріччя виникає тоді, коли ідеї є — але волі активно їх втілювати — немає, і декларування перетворюється на симуляцію.
Багато очевидних речей, які всім зрозумілі по суті, з юридичної точки зору зазнають суттєвої трансформації, коли «біле» легко стає «чорним» і навпаки. По 1, 3 і 4 пунктах з формальної сторони все можна представити в належному вигляді, тоді як стосовно пункту 2 — посади Президента України в 1990 р. не існувало (створена окремою постановою Верховної Ради України в 1991 р.). Проте Декларація про державний суверенітет нині вже не слугує ключовим документом для організації політичного дискурсу — цю роль виконує Конституція України.
Для пострадянського простору взагалі дуже властиве створення показних «свят», за котрими, як за однобокими декораціями в американських вестернах, криється тільки пустир.
Продовжуючи тему Москви, вкрай сумна і дотепна іронія Глеба Павловского:
«Ну, я думаю еще несколько десятилетий можно помучиться, пока городу будет возвращен воздух, возвращено пространство, естественное для города. Но для этого должны прийти кто-то кроме нынешней коалиции инвесторов, таджиков и работников Московской мэрии». З не меншою впевненістю те саме можна сказати і про Київ. І не тільки.
Діалектика не суперечить ідеї метафізичної єдності Буття. У Традиції єдність Буття, символізована сакральним Центром, радіально виводиться через суми діалектичних бінарностей — закони діалектики дійсні на імманентному рівні, осягаючись екзотерично — на противагу езотеричним знанням, пов'язаним зі сферою трансцендентного (за Рене Геноном).
Негативне ставлення до ворожбитства властиве монотеїстичній традиції — в юдаїзмі, християнстві та ісламі, де воно заборонено в самих священних текстах і має вагоме теологічне підгрунтя. В окремих арабських країнах і тепер астрологія та ін. сакральні науки суть підсудними справами. Не виключено, що ідеї заборони будь-яких форм «нелегального» містицизму в Україні мають церковне походження.
У контексті сказаного Сергій Тігіпко виглядає, швидше, послідовним політиком — випадів проти Партії регіонів та Віктора Януковича після поразки 2004 р. він не робив і своєї політичної орієнтації не змінював. Негативна оцінка його дій говорить, скоріше, про невдалі намагання побачити його в ролі «західного» політика (тобто в ключі електоральних очікувань Заходу, Півночі та Центру України), тоді як основна підтримка Сергія Тігіпка — на Сході та Півдні.
Лідерство в таких умовах вимагає не тільки вміння організовувати і тримати курс твердою рукою, але й особистої харизми, що нівелює шанси окремих кандидатів, не зважаючи на інші їхні якості. Найбільш успішними у цьому відношенні залишаються Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок (останній, однак, втрачає на позиціях ідеологічних, оскільки радикальна права ідея не може об'єднати весь опозиційний електоральний потенціал).
Незрозуміло те, яким чином політична приналежність дозволить головам місцевих рад, у т.ч. меру Чернівців, вирішувати комунально-господарські питання. В цьому сенсі міський голова повинен би був без іронії представляти саме «партію чернівчан».
Політичний експерт, колишній радник Віктора Ющенка Володимир Цибулько нещодавно вказав на факт голосування депутатами з блоку Віталія Кличка за перейменування вул. Мазепи в Києві, заявивши, що по розрахунку голосів воно взагалі стало можливим тільки при підтримці останніх. На противагу їм експерт вказав на депутатів з фракції Леоніда Черновецького, котрі в цьому питанні виявили «більшу послідовність і принциповість». Очевидно, що поширення чуток про можливу співпрацю Віталія Кличка та Партії регіонів та його призначення на посаду, котру зараз обіймає Олесь Довгий, є також частиною кампанії опозиції, спрямованої на недопущення утвердження «регіоналів» у столиці.
Публічна «розправа» з Леонідом Черновецьким та його командою — навіть якщо тільки показова — один із факторів підйому авторитету Партії регіонів у столиці. Ситуація з обшуком СБУ в кабінеті секретаря Київради Олеся Довгія в жодному разі не випадкова. Якщо дострокові вибори до Київської міської ради все ж відбудуться, то кандидатура Олександра Попова за будь-якої ситуації не повинна зніматись — в т.ч. для «штучного» розіграшу карти Віталія Кличка в разі закулісних домовленостей з ним.
Поняття «емпіричний» має декілька варіативних значень, котрі залежать від контексту, однак найбільш загальне, котре стосується філософії науки і теорії пізнання — це те, що торкається досвіду як такого, включаючи сенсуалізм і перцепцію в цілому. Ти це послідовно ігноруєш, підводячи питання під власні аргументи і цілком виключаючи з поля розгляду гносеологічну проблематику, котра лежить в основі самої здатності пізнання як такого, верифікації знання, etc. — і що протягом кількох століть було предметом наукової дискусії, котра не завершилась і тепер за нездатністю західного раціоналізму довести свою «об'єктивність» з опорою на емпірику, котра є ноуменом для суб'єкта пізнання. Єдина точки опори ratio — саме ratio, що релятивізує та обмежує перцепцію рамками самої здатності суб'єкта до пізнання, і що було вичерпно показано Іммануелем Кантом. Ігнорувати це — означає ніщо інше, як приймати суб'єктивну та очевидну картину світу, котра складається у безпосередньому досвіді та власній культурній традиції, тобто видавати ????????o? (те, як світ нам являється) — за ???????o? (те, яким світ є «об'єктивно»), а тому означає визнати твої тези суперечливими, оскільки у верифікації досвіду ти вдаєшся до чуттєвого сприйняття (аргумент про цеглу), а не до строго логічних операцій, котрі чуттєве сприйняття в історії західної науки і філософії резонно поставили під сумнів як таке, що є визначально «суб'єктивним». Це стало зрозуміло у XX ст. для неопозитивістів та лінгвістів, котрі були змушені визнати, що людина не оперує ні з чим іншим, окрім власної мовної реальності, через призму якої вона споглядає світ, не будучи здатна вийти за межі «мови» в найширшому сенсі слова (як системи сігніфікації та структурування реальності, даної в досвіді, в т.ч. її «конвертації» в умовні числові знаки для вимірювання «точними» науками) — і що в черговий раз підтвердило кантіанський «скандал у філософії», котрий простягається від Рене Декарта, який у XVII ст. поставив під сумнів можливість доведення (sic) інструментами самого ratio існування об'єктивної реальності за межами свідомості взагалі. В найбільш м'якій формі це означає неможливість суб'єкта вийти за межі власної здатності до перцепції a priori, тобто крах ідеї «об'єктивного знання» в цілому, а тому і всіх установок модернової науки, котрі логічні позитивісти у XX ст. були змушені перед лицем абсурду прийняти як «конвенції» (sic), а не дискредитовані самою ж логікою «факти». На рівні культурних альтернатив, з чого, власне, і розпочиналась дискусія, це було широко експліковано Освальдом Шпенглером, а пізніше розвинуто Клодом Леві-Стросом у ключі відмови від визнання европейської раціоналістичної матриці як «найвищої», «універсальної» чи "єдино правильної" (i.e. «об'єктивної»). Якщо твоя аргументація закінчується на твоїх останніх словах, тоді продовження дискусії між «невігласами зі вченими ступенями» та «дилетантами без учених ступеней» позбавлене сенсу.
В теорії науки пізнання не постулюється дефініціями, а динамічно структурується ними post factum — інакше воно перетворюється на орієнтацію засобами апріорних конвенційних суджень та визначень, тобто на суб'єктивно-догматичне пізнання, задане характером самих дефініцій. Втім, головна проблема в тому, що будь-яке пізнання таким і є, оскільки знання апостеріорне завжди визначально зумовлене апріорною здатністю пізнавати, заданими рамками самого пізнання. Визначення «емпірики» присутнє в словнику давньогрецької мови, де ???????? означає сам досвід, а також, пізніше, і знання, отримане з досвіду. «Досвід» (рос. «опыт») у даному сенсі означає всю здатність перцепції, виражену перш за все у спостереженні і чуттєвому сприйнятті — а не «дослід» (рос. також «опыт») як поставлений експеримент, що в ролі універсального наукового методу став пізнішим надбанням Нового часу від Галілео Галілея та Ісаака Ньютона.
Емпірика — це ширше поняття, яке означає не тільки дослідні науки, але й обсяги, із якими ці науки працюють, тому до області емпірики відноситься також усе «матеріальне», а це і вносить двозначність у проблему, в т.ч. мистецтва, техніки, etc. Незрозуміло, яким чином усю широту питання можна систематично зводити до одного англомовного визначення, котре оперує лише з одним контекстом. Яким чином перевіряється дослідом сучасна фізика, теорії суперструн, віртуальних реальностей та ін. (влучно названі прихильниками класичних схем «танцем математики»), на котрих базується сучасний «емпіричний» світогляд, у дійсності модельований теоретичними системами, які стали чистими конвенціями, відірваними від експерименту (за неможливості його проведення в нових областях знань) — також незрозуміло. Можливо, слід визнати, що класичний водорозділ на «емпіричні» та «гуманітарні» науки в новітніх умовах втрачає чіткість та актуальність — зокрема через надмірне зациклення на словникових визначеннях про «досліди», що передбачають строго матеріальний рівень, тоді як «досліди» можуть носити і виключно логічний та математичний, теоретичний характер (прямим чином не торкаючись емпірики взагалі, як це має місце в сучасних конструкціях квантової фізики) — і що в черговий раз ставить під питання «об'єктивність» наукового пізнання, до якого науковці і філософи науки повертаються систематично (що тільки підтверджує проблему «об'єктивності» як такої, адекватно не розв'язану від часу Рене Декарта, Джорджа Берклі та Іммануеля Канта).
До умовності класифікації («primarily») варто також віднести проблему логіко-математичних дисциплін, котрі оперують з чистими ідеальними сутностями і не мають прямого стосунку до емпірики (що було предметом широкої дискусії в логіці та математиці у XX ст.). Тоді як, до прикладу, мистецтвознавство оперує з конкретними матеріальними об'єктами людської творчості, тобто з рівнем емпірики (за виключенням сфер, що творять автономну віртуальну реальність — літератури та кінематографу).
Це завдання було з курсу зарубіжної літератури, наскільки я розумію? Чого, вочевидь, не вистачає повноті сучасної філологічної освіти — так це практичного вправляння, котре в античних школах і середньовічному університеті втілювалась у курсі поетики.
«Ну, я думаю еще несколько десятилетий можно помучиться, пока городу будет возвращен воздух, возвращено пространство, естественное для города. Но для этого должны прийти кто-то кроме нынешней коалиции инвесторов, таджиков и работников Московской мэрии». З не меншою впевненістю те саме можна сказати і про Київ. І не тільки.