Святослав Вишинський

Багато зі сказаного на круглому столі відповідає тезі про необхідність нової, динамічної опозиції, здатної не тільки до критики, але й до чесної співпраці з владою у конструктивних моментах.

Видається, що дещо неточно відносити «посварених» до класу «профспілок». Капіталістів видно здалеку, навіть якщо на них знаходяться інші.

Якщо стоїть питання про тотальну заборону психотропних речовин, тоді неважко дійти до абсурду: заборони на алкоголь, тютюнові вироби, продаж клеїв усіх типів і практично будь-яких хімічних сполук, у т.ч., до прикладу, бензину. Справа в іншому: нелегальний статус наркотиків у дійсності вигідний самому наркобізнесу на найвищому рівні, оскільки дозволяє підвищувати ціни в десятки разів на пустому місці, а також тримати в «заручному» стані весь людський масив, втягнутий в їх виробництво, транзит і реалізацію.

Як це і відзначив сьогодні на зустрічі в Чернівцях Кость Бондаренко: перемога Віктора Януковича означає не стільки те, що голосували за нього, скільки проти — Юлії Тимошенко. Тому слово «прорахунок», як це називає Юлія Володимирівна, звучить надто м'яко.

Російський імперський міф, тим не менше, de facto більш реалістичний як через спільну візантійську цивілізаційну спадщину, православний обряд, спорідненість мов, історичну тяглість Русі. Династія Романових, звичайно, від XVIII ст. є в дійсності германською, проте знаковими є прийняття нею православ'я та асиміляція у візантійський простір, тоді як у випадку міфу австрійського основна пропозиція: асиміляція не династії, а всього народу — у зворотньому напрямку.

Якщо зміна влади відбулась легітимно і більшість громадян негативно оцінила ту нестабільність, що стала надбанням Помаранчевої революції, то це означає, що суспільні сподівання виявились іншими, аніж їх прийнято описувати. Формування революційної ситуації за нинішніх умов є ефемерним — у приватних розмовах навіть представники опозиції визнають, що нині суспільство інертне як ніколи. Значить, пора позбуватись старих критеріїв «позиція vs. опозиція» та по-новому оцінювати політичні реалії. Зміна влади була знаковою — і це перш за все підсумок та оцінка попередньої «п'ятирічки», а тому протиставлення нинішній владі чергового «помаранчевого» відкату беззмістовне навіть за умови періодичних тактичних перемог.

В цьому ключі прихід до влади Партії регіонів і повернення старої команди, очевидно, також можна розцінювати як стимул для реформації і становлення нової опозиції (не лише як політичної сили, але як перегляду самого принципу опозиції, тобто формування нового політичного поля).

Критична нульова точка обов'язково буде. Проте в декого є сумніви, чи навіть усі здатні її досягнути — адже кінцеве досягнення дна також є певним звершенням. Постановка крапки вимагає певної волі, тоді як усі практики і теоретики «смерті мистецтва» й далі творять безкінечну рефлексію, котра з кожним поколінням усе більше деградує — однак не припиняється.

Як показує історичний досвід, число наглядачів завжди менше, аніж число в'язнів. Це не заважає соціальній піраміді відносно стабільно існувати протягом тривалих періодів часу. Здатність підкорятись інерційна.

Картина «Medea» (1988) Ларса фон Трієра є дебютною в його творчості і доволі нестандартною в плані зображення, тому, безперечно, варта перегляду.

Як показав досвід 5-річного перебування при владі «помаранчевих» сил, формальна свобода слова не є показником демократизації суспільства. В дійсності, з 2005 по 2009 рр., здається, це мало не єдиний здобуток, яким міг пишатись колишній Президент. Однак який вплив свобода слова мала на владу, що реально змінювало висвітлення та обговорення негативів, якщо виявилось, що потік інформації можна просто ігнорувати або протиставляти йому протилежний?

Для консервативно налаштованих кіл будь-яка зміна здебільшого має негативний відтінок. Філософування Фрідріха Ніцше свого часу стало більшою сенсацією і скандалом, перш за все для академічних систематиків, тому позиціонування через кому Арістотеля та Фрідріха Ніцше багато для кого і тепер виглядає як замах на «справжню» філософію. Націоналістична спрямованість Дмитра Донцова в цьому відношенні є тільки одним із варіантів, який зараз негативно оцінюється саме через ліберальну заангажованість суспільства. Проте будь-які заангажованості, як показує історія, також мутують у часі.

Відповідно, стає питання про опозицію нового зразка, тобто прагматичну та конструктивну, здатну як гнучко співпрацювати з владою в позитивних моментах, так і гнучко протистояти їй в моментах негативних. Це практично знімає з порядку денного старі політичні сили, які зараз асоціюються з українською опозицією.

Нинішня опозиція мала 5 років на те, щоб довести ефективність своєї роботи. Призначаючи керівників головних державних відомств, володіючи адміністративним ресурсом та виключною довірою більшості громадян України та ЗМІ, Віктор Ющенко здав свій пост із найнижчим від усіх попередників рейтингом. Це показник, яким усе сказано.

Про академічну традицію однозначно говорити важко, проте, звичайно, в дійсності на принципі конвенції все і будується. Однак конвенції мутують у часі — особливо в останні десятиліття ті границі, які колись були чіткими, почали розмиватись. Постать Дмитра Донцова в цьому відношенні є суперечливою і розгляд його спадщини у філософському ключі залежить від певної домовленості. Якість же філософування не надто залежить від його форми, тому, гадаю, претензії до Дмитра Донцова повинні бути не стосовно характеру викладу ідей, а стосовно самих ідей та їх вартості. Зрештою, будь-яка конвенція багато в чому усталюється — навіть у науці — через звичайний, так би мовити, PR, обмежений академічним дискурсом і його специфікою. Очевидно, що, до прикладу, Фрідріх Ніцше, як і філософи-постмодерністи, могли і не стати академічним феноменом, якби не були належно популяризовані. Поява нового феномену — це завжди наслідок ламки попередніх стереотипів, відмови дивитись на речі через куплені в когось окуляри. Російська філософія в цьому сенсі, до речі, є одним із зразків відчуття внутрішньої самодостатньості та автономності стосовно філософії европейської, що виражається в т.ч. у волі визнавати власний шлях окремішнім, без огляду на критерії, які нав'язує Захід.

У такому випадку чим є політична філософія Платона? Так само ідеї Джона Локка, Томаса Гоббса, Жан-Жака Руссо, Георга Гегеля, Карла Маркса, Юргена Габермаса та ін., котрі аж ніяк не є нейтральним описом. Де проходить строга межа між філософуванням Карла Маркса та Владимира Ленина, до прикладу? За якими критеріями Карл Маркс розглядається в науковому філософському дискурсі, а Владимир Ленин — в політико-ідеологічному? Як тоді класифікувати, до прикладу, Освальда Шпенглера, очевидно орієнтованого на політичну необхідність (Консервативна Революція, «пруський соціалізм»), чи Джованні Джентіле (неогегельянство, «етична держава», апологія фашизму). Витоки всього цього перш за все у Платона (діалог «Держава») та Арістотеля (трактат «Політика»), тобто на початках самої філософської традиції, а тому аж ніяк не може розглядатись як пізніша «девіація». Будь-яка філософія і є моделюванням картини світу, в т.ч. відштовхуючись в окремих випадках і від політичної необхідності. Вибіркове ж цитування є справою стилю, і в цьому сенсі критика в адресу Дмитра Донцова не стосується питання його «філософічності». Відомо, що Фрідріх Ніцше взагалі цитував без посилань, створивши після себе окрему галузь джерелознавства, спрямовану спеціально на пошук авторства вжитих ним висловів у його працях. Межі між есеїстикою та філософією формально існують, проте сьогодні ці межі розмиваються de facto — зрештою, і раніше вони були умовними. Чи можуть «Сповідь» Аврелія Августіна або «Так казав Заратустра» кваліфікуватись як філософські трактати?

Поняття філософії саме по собі є умовним — будь-яка філософія є водночас ідеологією, приховано або явно, а межа, котра відділяє філософію від есеїстики дуже тонка, особливо в останній час. Фрідріх Ніцше, Ернст Юнгер, Жорж Батай є показовими фігурами в цьому сенсі. Александр Дугин схожий частково, оскільки його роботи надто різнопланові — однак і серед них є доволі строгі праці. Дискусія ж стосовно Дмитра Донцова, очевидно, триватиме й надалі, позаяк доки невизначеною залишається форма філософування, доти невизначеними залишатимуться рамки самої філософії, її строгий обсяг.

«Перший Національний» як державне телебачення в ідеалі взагалі повинен бути позбавлений будь-якої реклами. Проте розробка такого проекту і його фінансування в Україні було би справою вкрай проблематичною. Англійський досвід BBC: введення прямого податку для всіх телеглядачів Великої Британії, на чиї кошти утримується національне телебачення і радіо без реклами та неякісного контенту.

Це невиправдана думка. Зміна формальної системи не означає зміну неформальних взаємовідносин між людьми, котрі базуються на ментальності. Так само незрозуміло, чим медичне страхування гарантуватиме якісні послуги: досвід відшкодування державою податків тільки зайвий раз доводить, що кошти зніматимуться справно, тоді як послуги за них навряд чи ефективно надаватимуться. Теперішня система формально безкоштовної медицини працює за цією ж схемою: медицина фінансується з бюджету, котрий, у свою чергу, наповнюється з податків. Результат — недоцільний перерозподіл цих коштів. Справа не в системі, а в ментальності людей, котрі нею оперують.

Як і всі лекції Ірини Іванівни, ця розмова була вартісною, особливо на тлі популяризації літератури масової. Вся глибина — в класиці. В ключі розмови про Софокла та Евріпіда доречно відзначити оригінальні кіно-екранізації: «Edipo Re» (1967) і «Medea» (1969) Паоло Пазоліні, а також «Medea» (1988) Ларса фон Трієра.