Користувачі можуть отримувати новини та номінальні відомості про проект там, де їм це може бути найбільш зручно, а також там, де новини та відомості матимуть в окремих випадках більшу ефективність. До прикладу, окремі незареєстровані читачі ВКурсі.ком знайомляться з його оновленнями через rss-інформери, оскільки це економить їх час. Аналогічним чином для ряду користувачів, у т.ч. незареєстрованих у мережі, більш оперативним джерелом може бути стрічка оновлень «В Контакте» тощо. Непотрібно в усьому обмежуватись строгими каналами, розумна диверсифікація цілком нормальне явище. Зрештою, відомості про щось передбачають частковий вихід за межі «чогось», так як самототожних речей у феноменальному світі не існує. Щодо «придатності» до участі — в інших відповідях було підкреслено про принцип «друзі друзів», тобто «придатність» оцінює безпосередньо той, хто запрошує до участі, виходячи з власного знання запрошеної особи. Сторонні персони можуть реєструватись тільки в разі, якщо їхня особа підтверджена в тому строгому порядку, як це було описано в коментарях нижче.
Якщо ти перечитаєш мою відповідь на твоє перше запитання, то не побачиш ніякої суперечності: «отримали додаткове джерело інформації про проект» — при бажанні це можна назвати словом «популяризація», користуючись його визначальним латинським значенням, тобто «оприлюднення». Однак особисто я це слово не люблю і не вживаю його, хоча інші координатори проекту, не вкладаючи в нього негативний сенс, можуть ним послуговуватись — здається, це демократично. Причина, чому цим словом не послуговуюсь я, полягає в тому, що проект не є відкритим, як і запрошення в групу були вибірковими, а тому, на мою думку, слово «популяризація» є перебільшеним. Якби метою групи і проекту була максимальна «популяризація» в негативному сенсі цього слова, тоді не стояло би питання про відкритість/закритість проекту та коментування, etc. Непотрібно в усіх діях адміністрації вбачати «підвохи», тенденційно чи надкритично трактуючи кожне слово.
Модератори вже міркували на цей рахунок, а саме щодо створення форми для реєстраційного запиту. Однак у такому випадку цього недостатньо, оскільки без наявності необхідного ланцюга «друзі друзів» верифікувати особу автора листа буде практично неможливо, а тому стає питання в конструктиві такої гіпотетичної форми. Соціальна мережа, натомість, дозволяє в окремих випадках особу верифікувати в разі підтвердження її «справжньості» іншими друзями, особа яких для адміністрації безсумнівна. Тобто це інструмент, котрий спрощує ряд позицій за умови його використання згідно строгої методології без виключень.
Щодо неформального спілкування: це прерогатива соціальних мереж, тоді блогосфери мають дещо іншу специфіку. Звичайно, всі проекти мають ті чи інші стандартні набори функцій, однак практика показує, що універсальних речей не буває і ряд функцій, до прикладу, «В Контакте» (сервіс заміток і обговорень у групах) не отримують належного розвитку, як і навпаки — спроби рівноцінно соціалізувати «LiveJournal» також приречені на невдачу, оскільки в останньому основний акцент на контент, а не персону. Щодо ВКурсі.ком — спроба його надміру соціалізувати (що передбачає зростання неформально-ігрової складової) навряд чи позитивно скажеться на основній суті проекту — авторських дописах та конструктивних дискусіях.
Я думаю, що Андрій Круглашов мав на увазі саме тих людей, яких він персонально запросив зі свого списку контактів. Тобто в групу було запрошено тільки тих, хто вже є дописувачем проекту, або тих, кого наявні дописувачі вже запросили або планують запросити — дуже персонально. Тобто незнайомі люди на ВКурсі.ком de facto виключаються. До прикладу, коли ВКурсі.ком ще не існувало і йому передував менший блоговий проект, до адміністрації звертались декілька авторів з проханням їх зареєструвати. Адміністрація пішла їм на зустріч, але спершу провівши кропітку роботу верифікації особи тих людей, які написали на e-mail — як через реальне коло знайомств, так і через соціальні мережі, де через спільних знайомих було підтверджено автентичність авторів листів — як і самих листів у відповідях верифікованих авторів. Ніхто не зацікавлений розривати ланцюг комунікації, оскільки він є запорукою конструктивного спілкування. З іншого боку, участь у групі не відкриває шляху до участі в самому проекті, а тільки спрощує отримання тих чи інших номінальних відомостей про нього. Щодо зовнішнього коментування — це правило, яке сформувалось на досвіді стартового проекту та роботи з деякими іншими ресурсами, на яких анонімність коментарів себе цілковито дискредитувала. Це одна із ключових вад блогових мереж, яку на ВКурсі.ком було вирішено викорінити зі старту — навіть на перших порах жертвуючи зменшенням контенту (що, однак, означало його якісне зростання).
Що саме руйнує «елітарність»? Група має перш за все комунікативне (формування особистих контактів між дописувачами за межами блогового дискурсу) та інформативне (публікація новин проекту, а також побіжної інформації, яка до проекту прямого відношення не має) призначення. Із правилами ВКурсі.ком щодо формування авторської аудиторії це не перетинається.
Фонетика, звичайно, грає велику роль, проте у наведених прикладах змінювався порядок слів, який за собою змінює і інтонацію. Є випадки, коли може відбуватись чисто фонетична гра без зміни дійсного порядку слів, однак у даних випадках мала місце саме перестановка, яка і мотивувала фонетичні зміни. Фраза «вибачте, метро», в принципі, синтаксично не особливо суперечлива (як «извините, работа») — такі конструкції можуть з'являтись у мові в процесі її розвитку. Інша справа, що іноземці («німці», «варвари») можуть висловлюватись набором слів, і тоді синтакис практично елімінується, перетворюючи висловлювання на логічний набір слів, смил якого слухачеві вловити важко саме тому, що він починає реконструювати логічні зв'язки між словниковими, денотативними значеннями слів. Через це виникає певний конфлікт між значенням і смислом, оскільки смисл формується в рамках органічного висловлювання. Тобто чим менше синтаксичної впорядкованості, тим менше власне смислу, який за таких умов доводиться реконструювати самостійно (мисленнєво впорядковуючи фразу, тобто перекладаючи — у випадку розмови з іноземцем людина зазвичай перепитує його, але вже правильно сформулювавши речення, щоб упевнитись, що він мав на увазі саме це).
Так, Ви не казали, що синтаксис є екстралінгвістичною реальністю, але що він на неї вказує. Проте слова у формалізованій словниковій формі також на неї вказують (хоча факт її існування для людини поза межами мови є неоднозначним). Але можуть і не вказувати — класичний приклад зі словом «Пегас», або «небуття». Це логіко-лінгвістичні парадокси. Щодо порядку слів — кожна мова має більш або менш фіксований порядок слів. Звичайно, германські чи романські мови відрізняються більш фіксованим порядком, а слов'янські — менш фіксованим, але це різниця у градації, оскільки за відсутності певної фіксації (якою і є синтаксис) висловлювання не могли би складатись. Випадок із «мать любит дочь» є зразком певного парадоксу, за якого розміщення слів дозволяє прочитати фразу у двох смислах, змінюючи підмети. В інших мовах такі випадки також зустрічаються, коли форми слова у в різних відмінках співпадають (латинська мова), або ж відмінки взагалі відсутні (сучасна англійська мова). Щодо синтаксису: якщо ми перефразуємо з іншою інтонацією «мать дочь любит» («раб тирана ненавидит»), тоді, попри морфологічну невизначеність, порядок слів змінить смислові акценти, як і у випадку «любит мать дочь» («ненавидит раб тирана») — почнуть виступати певні нюанси. Хоча цей приклад не найкращий, оскільки тут не видно різниці між відмінками, тому фраза може набувати «дивного» звучання (тому в дужках я навів більш явні паралелі).
Контекст у даному сенсі розумівся як наявність певного смислу і певної структури — явної або прихованої. Звичайно, слідуючи постмодерністським установкам, ми можемо назвати «контекстом» будь-яке оточення, будь-то навіть хаос. Однак якщо ми маємо набір слів, логічно, граматично і семантично не пов'язаних одне з одним, тоді таку «ситуацію» навряд чи доречно розуміти як «контекст». Тобто слід розділяти структурне оточення та «випадкове» оточення — зрештою, це вже справа стилю мислення. Послідовні постмодерністи з цим, безперечно, не погодяться. Якщо говорити філософськими термінами, то це вже проблема проведення межі між «хаосом» і «хаосмосом». Хаос у моєму розумінні означає смерть контексту і навіть його залишків — на певний контекст може претендувати «космос» і «хаосмос». Приклад Льва Щербы чи мистецтво сюрреалізму ми якраз можемо відносити до останнього, оскільки в ньому ще залишаються обривки структур, ірраціональні зв'язки і т.д., а тому ми можемо це вважати «контекстом».
Під оксюмороном малась на увазі відсутність оксюморону — тобто це тавтологія, звичайно. Щодо синтаксису як екстралінгвістичної реальності — це можна поставити під сумнів. Узагалі під сумнівом, чи існує екстралінгвістична реальність, як на це вказали деякі логіки у XX ст., при чому під «мовою» в такому випадку слід розуміти дещо більше, ніж вербальні форми, але взагалі певні концептуальні поля, формалізовані мови, символізм, знакові системи різних порядків і т.д. Якщо людина позначає або виражає все через них (мистецтво — також, у деякому сенсі, «мова»), тоді екстралінгвістична реальність виявляється певним ноуменом. Якщо ж не брати це до уваги, то слова самі по собі також мають або не мають відношення до екстралінгвістичної ситуації — не тільки синтаксичні побудови. Щодо прикладу Льва Щербы: якщо поміняти в ньому місцями слова, то висловлювання зникає, а морфологія стає не такою очевидною — морфологічна структура релятивізується і стає випадковою. Слово «бокренка» можна поза синтаксисом зрозуміти як іменник у називному відмінку, котрий позначає процес (подібно до слова «спайка», «сварка»). Порядок слів формує логіку висловлювання, і саме в цьому він формує смисл висловлювання. Тобто смислом може бути наділене окреме слово, але смисл висловлювання залежить уже не тільки від смислу окремих його складових, а від порядку формування речення. Я гадаю, що самі по собі відмінки є нічим іншим, як складовою синтаксису, так як поза межами висловлювань слова як такі не потребували би відмінювання. Ми не можемо однозначно розділяти сфери лексикології та синтаксису.
Морфологія в більшій мірі виказує семантичні смисли слів, тоді як синтаксис — семантичні «поля», якщо так можна висловитись. Тобто зміст, навіть невербалізований чітко, народжується саме у відношеннях між словами, як і в порядку їхнього розміщення. Тому синтаксис грає не меншу смислову роль, аніж морфологія: спробуйте довільно переставити слова у прикладі Льва Щербы — і речення перетвориться в набір деконтекстуалізованих слів. Так само, як і в прикладі з переставленими буквами — без логічного розміщення слів відновити смисл було би значно складніше, або й неможливо (принаймні, в єдиному варіанті).
Висміювати авторитет — якщо дорожать владою в її вищому розумінні — означає анульовувати принцип влади як такий. Персона, котра обіймає державну посаду високого рангу, знеособлюється, втілюючи сам принцип влади. Своє позитивне/негативне ставлення до конкретного посадовця або політика суспільство конструктивно та однозначно висловлює на виборах та референдумах, даючи оцінку на користь або проти ототожнення посади з певною персоною. Однак якщо критика зводиться до іронії, тоді розвінчується не тільки персона, але й сам авторитет, який вона втілює — розвінчується сам принцип влади, який скріплює суспільство.
Кількість можливих запрошень залежить від активності дописувачів та їхнього рейтингу. Однак у випадку явної «недостачі» — і великого бажання запросити нових хороших авторів — можна звертатись до координаторів проекту, які обов'язково допоможуть. Інтеракція користувачів вітається.
Для того, щоб користувачі, зареєстровані «В Контакте», отримали додаткове джерело інформації про проект (за принципом «друзі друзів»), а також могли більш ефективно комунікувати одне з одним. Для незареєстрованих користувачів це можливість альтернативним шляхом зв'язатись із проектом, etc.
Можливо, дещо з іншої опери — але пригадались синтаксичні експерименти Людмилы Петрушевской, об'єднані в цикл «Пуськи бятые». Іде мова про те, що синтаксис сам по собі несе певне логіко-семантичне навантаження, яке можна інтуїтивно вловити через синтаксичні побудови як такі — навіть, якщо текст складається з вигаданих та беззмістовних слів, котрі не мають жодного реального денотата, але які формуються за всіма граматичними правилами. Відомий також приклад російського лінгвіста Льва Щербы: «Глокая куздра штеко будланула бокра и кудрячит бокренка».
Поняття «традиційного» еволюціонує (або, більш точно: інволюціонує) в часі, так само, як і поняття «консервативного». На даний момент усе «традиційне», в т.ч. православна церква, в східноукраїнському та російському проектах пов'язується не з монархічним це гетьманським ладом, а, як не дивно, головно з радянською добою. Симбіоз комунізму з православною ідеєю після 1991 р. також у цьому сенсі знаковий. Минуле, незалежно від його історичних особливостей, стає опорою консервації.
Така кількість районів не знімає питання двох головних векторів, які de facto все ж існують. Райони не є самостійними одиницями, а тільки комбінованими градаціями в бік того чи іншого центра. Проте ці умовні відмінності за певної політичної волі можна успішно трансформувати в дійсні більш або менш автономні одиниці, висунувши тезу про федералізм, заснований на принципі не областей, а їхніх етнографічних корелятів (Галичина, Буковина, Полісся, Слобожанщина і т.д.). За такої постановки питання жорстке протистояння Схід vs. Захід розчиняється за рахунок часткового унезалежнення ідентичностей інших регіонів, котрі можуть більш успішно нейтралізувати власні маргінеси (e.g. Крим і Слобожанщина, Галичина і Полісся).
Формулювання «areas of power, or competences» як ніщо інше прозоро визначає наявність головних бенефіціаріїв процесу евроінтеграції — інакше кажучи: «наглядачів».
«Аналітичність» малась на увазі не у вузькому позитивістському сенсі, але в тому широкому розумінні методу філософування, на базі якого розвинулась европейська філософія після Арістотеля — і в якому її критикував, до прикладу, Рене Генон. Тобто раціональність і логічність (в т.ч. у сенсі етимологічному) як виключний пріоритет і критерій, з якого сучасна філософія оцінює всі інші феномени, а також рефлексує себе саму. Ознакою такого мислення є його системність та здатність бути верифікованим судженнями або емпіричними фактами. Саме тому ті явища, які виходять за межі концепту «системності» фактично не можуть бути адекватно описані та інтерпретовані наукою, оскільки переступають горизонти компетенції аналітичної філософії. Фрідріх Ніцше, Консервативна Революція, антична натурфілософія — як і східна філософія в цілому, etc. — «ясно» (в розумінні: раціонально) описані без спотворення бути не можуть, і проблема в даному випадку стосується не цих феноменів, які сучасна «наукоподібна» філософія прагне або ігнорувати, або «систематизувати» (тобто видати їх за те, чим вони не являються, або редукувати їх до іншої референційної системи — тобто спотворити «академічним дискурсом» і т.д.). Це говорить про те, що будь-яка академічна мова на ці теми є вимушено умовною, а тому, м'яко кажучи, неадекватною — саме тому що академічна мова і академічний дискурс для вираження цих комплексних явищ неадекватні за недостатністю. У випадку Ернста Юнгера та Фрідріха Ніцше це також торкається питання культури, тобто виходу власне філософською проблематики в площину мистецтва, що знову ж таки змушує розглядати «строгий» філософський інструментарій у цьому ключі як умовний — і виходити за межі «побритої» філософії. Екзистенціально відпускати бороду.
У радянські часи було фінансування і була цензура — і високе мистецтво було. Сьогодні в Україні немає фінансування і немає цензури — і високого мистецтва немає. Проте не у фінансах справа, оскільки генії ніколи не мають належних умов для роботи. Великі фільми не завжди вирізняються великими бюджетами (котрі навпаки здебільшого профанують кіно) — картини середини творчості Інгмара Бергмана є яскравим тому підтвердженням. Немає просто — глибини. Вона зникає як вимір культурної реальності.
Щодо неформального спілкування: це прерогатива соціальних мереж, тоді блогосфери мають дещо іншу специфіку. Звичайно, всі проекти мають ті чи інші стандартні набори функцій, однак практика показує, що універсальних речей не буває і ряд функцій, до прикладу, «В Контакте» (сервіс заміток і обговорень у групах) не отримують належного розвитку, як і навпаки — спроби рівноцінно соціалізувати «LiveJournal» також приречені на невдачу, оскільки в останньому основний акцент на контент, а не персону. Щодо ВКурсі.ком — спроба його надміру соціалізувати (що передбачає зростання неформально-ігрової складової) навряд чи позитивно скажеться на основній суті проекту — авторських дописах та конструктивних дискусіях.