Святослав Вишинський

Текст дуже насичений, однак ясності в проблему археофутуризму, постмодернізму і Консервативної Революції не вносить. У мене взагалі є сумніви, чи в питання Консервативної Революції щось узагалі може внести вичерпну ясність. Як і з Фрідріхом Ніцше — такі філософії повинні «переживатись» — адекватному аналітичному пізнанню вони не піддаються.

Поняття «европейськості» умовне і, як мінімум, двозначне. Тому в питомо континентальному розумнні Велика Британя не є Европою — а її крайнім продовженням, у т.ч. цивілізаційно (у формі крайнього Заходу за Атлантикою) продовжуючи і доводячи до крайності деякі тенденції, закладені в Европі. Тези про расову солідарність, які висувала пангерманістська група німецького націонал-соціалізму в цьому відношенні позбавлені сенсу і не стосуються суті проблеми — як і у випадку Східної Европи та Росії. Входження Великої Британії до Европейського Союзу при її орієнтації є більш деструктивним фактором, аніж її гіпотетичне невходження.

Політичний проект Великої Британії сам по собі є втіленням тези «Менше Европи!», позаяк англо-саксонський світ і Европа — не одне і те саме, і Велика Британія, попри видимі відмінності, цивілізаційно більше тяжіє до своїх колишніх колоніальних утворень по інший бік Атлантики.

Якщо йде мова про реанімацію культу предків, архаїки, минулого, архетипіки і т.д. в ключі сучасного світу, технократії, телеології, концептів «футуризму» та «розвитку», то це ніщо інше, як постмодерністська комбінаторика традиційного та модерного. Сам термін «археофутуризм» як доволі смутний оскюморон можливий лише в постмодерні, позаяк фундаментальний традиціоналізм і консерватизм у такі експерименти не вдається. Футуризм та авагардне мистецтво поч. XX ст., так само як і творчість цитованого вами Езри Паунда — предтечі постмодернізму.

Археофутуристська концепція Гійома Фая настільки ж суперечлива, як і концепція Консервативної Революції Арміна Мьолера. І якщо остання у випадку Юліуса Еволи ще отримує зрозуміле прочитання, то «археофутуризм» більше схожий на вторинний продукт постмодерну, котрий сам є нічим іншим, як реанімованою архаїкою.

Антиросійська істерія в Інтернеті виглядає непереконливо. Пошуки під уламками фюзеляжу (sic) тіл для «відстрілу» взагалі є справою практично неможливою. Не кажучи про серії судово-медичних експертиз, які тіла заглиблих повторно пройходять у Польщі, і від яких неможливо було би приховати вогнепальні рани, etc.

Врятувати ситуацію може тільки радикальна антитеза, альтернатива існуючому ладу у формі, якщо завгодно, паралельних громадянських інституцій, etc. Велику роль могла би відіграти церква — але вона її не прагне відігравати, чим сприяє маргіналізації можливих відповідей. Продовжуючи словами російського політолога Сергея Кургиняна: «Остановить и повернуть… могут только катакомбы — или ничто». (http://russia.ru/video/diskurs_10018/)

Як сказав у дещо іншому контексті Сергей Кургинян: "… Мещанский табун, который рвался только к тряпкам и жратве, и его спустили с цепи — и он побежал. И он растоптал все".

Як вірно відмітив один російський експерт, зараз у Росії та за її межами починається формування нового сталіністського міфу, який знаходить тим більший грунт у суспільстві, чим більш активно та невибагливо пропагується міф антисталінський. На кожну неадекватну дію виникає така ж неадекватна протидія.

Дуже симптоматично одразу після презентації антології гей/бі/лесбі-літератури минулого «літературного вівторка». Всеядний синкретизм як символ нової епохи.

Відповіддю на ці проблеми може стати не «відкат», а навпаки — поглиблення інтеграційних процесів, їхнє прискорення, покликане не тільки на вирівнювання економічних потенціалів, але й на усунення розрізнення між адміністративними інститутами держав-членів Европейського Союзу. Велика Британія в цьому сенсі взагалі є знаковою фігурою, як традиційний «Троянський кінь» усередині ЕС.

В такому випадку це крок на користь глобалізації, оскільки тоді робить національно-державні конкуренцію та відмінності доволі відносними. Це може мати конструктивне наповнення тільки в разі формування на цій основі більших, наднаціональних утворень. Фактично за цією логікою будується не лише сучасний Европейський Союз, але й до того — Радянський Союз, в історіографії якого загалом засуджувався, хоч іноді і суперечливо, «царський» імперіалізм, а ряд протестних рухів в історії отримували перш за все позитивну класову, а не національну оцінку. Тобто логічним наслідком є пряма або побіжна інтернаціоналізація (ліберальна чи комуністична).

Це тільки говорить про те, що Схід України є більш маргінальним, аніж сам собі видається, оскільки фактор індустріалізації (так само, як і аграрний), уже не є показником «розвинутості» чи «европейськості». Це реалії радянської доби, тоді як сучасний західний світ уже давно у пост-індустріальній фазі і всі урбаністичні надлишки XX ст. винесені у Третій світ. Саме тому Львів із акцентом на сферу послуг, туризм, культуру та інтелектуальну діяльність на даний момент виглядає більш «передовим», хоча, по суті, далеко не досягає стандартів Західної Европи — і це підстава розглядати Західну Україну як найбільш маргінальну, «псевдоевропейську» область з европейськими абміціями — однак у афектовану азійськими реаліями.

У такому випадку це означає зняття національної проблематики і перехід на платформу інтернаціоналізму, вводячи протиставлення не інтегрованих державних і національних суб'єктів, а певних груп населення (експлуатованих проти експлуататорів, інтерпретованих уже в сучасному розумінні). Це вимагає альтернативної ідеологічної та світоглядової платформи, яка сама по собі є доволі маргінальною.

«Креативний клас», який вихований на матеріальних і споживацьких цінностях, не може виступити фактором самоподолання та здорового суспільного розвитку. Навпаки, комплектування такого фіктивного класу тільки стимулює меркантилізацію мас, підміну справжніх ідеалів та нарощення «гонки прибутків».

Автор має часткову рацію, коли стверджує про цивілізаційний кордон між Заходом і Сходом, який проходить через Україну. Звісно, в деяких аспектах його можна умовно «посувати» східніше, в інших — західніше, але лінія поділу українських електоральних симпатій багато в чому насправді співпадає з межею Дикого поля, і це має в т.ч. свої історичні причини.

У цьому немає нічого дивного, оскільки йде боротьба між двома національними проектами — тобто проектами одного порядку, які, по суті, інваріантами універсальної державно-національної ідеї, покладеної на різні етнічні грунти. Протиставлення людини — державі загалом — повторює парадигму лівих радикалів доби I Світової війни з їхніми пацифістськими тезами і декларуванням невтручання в імперіалістичну бійню народів. В Російській імперії більшовики стояли на тій самій позиції, підтвердивши її Брестським миром і виходом революційної Росії з війни.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. є чіткою алюзією на Вітчизняну війну 1812 р.: в першій було сформовано радянський народ, оформлено спільну радянську ідею, тоді як у другій — російський народ і російську імперську ідею. Повторення символів і назв невипадкове.

У даному випадку поняття «вузького кола» є умовним, оскільки воно формується перш за все за якісним принципом, а тому характер дописів незалежно від кількості читачів є високим. Думка меншої кількості фахових авторів є більш авторитетною і передбачає більшу відповідальність за написане, аніж перед тисячами анонімних користувачів, так як «вузьке коло» формується не за принципом спільності поглядів чи особистих взаємин, але перш за все за якісним рівним дописувачів, що не обмежує створення дискусійних середовищ. У Концепції мережі на це звернуто увагу: "… Концепція одразу дозволяє створити серйозне і фахове блогове середовище, яке таким чином стає не тільки трибуною головно перед цільовим та підготовленим читачем, але й відповідальним дискусійним майданчиком, де немає спаму та легковажної анонімності".

Мені незрозуміло, які можуть бути «загальнолюдські» етичні цінності поза межами конкретної релігії і культури. На чому вони засновуються, на якому фундаменті? Якщо на християнському, тоді що означають постійні «політкоректні» спроби зняти з теми гриф «теологічності»? Церква повинна би була більш жорстко та послідовно відстоювати свою позицію, не вдаючись у сумнівні ігри з ліберальними цінностями.