Святослав Вишинський

На території комплексу колишньої Резиденції митрополитів (тепер центральні корпуси Чернівецького університету по вул. Коцюбинського) варто відвідати Червону і Мармурову зали, а також внутрішній університетський парк. Про все можна замовити екскурсію, зокрема. Цікавим місцем є також Єврейське кладовище по вул. Зеленій і руїни синагоги на його території; по інший бік вулиці — Руське кладовище з оригінальними, хоч і дещо поруйнованими останніми роками пам'ятниками. По вул. Українській у центрі міста — будівля Вірменської церкви, де тепер розташована органна зала. Будівля театру на Театральній площі, а також Ратуша на Центральній площі (здається, на вежу можна підійматись для огляду панорами міста). Також римо-католицький костел по вул. Головній — а головно його внутрішній дворик. Так само колишній архів — костел Серця Ісуса по вул. Шевченка. Серед затишних місць для відпочинку — кав'ярні «Віденська» (вул. Кобилянської), «Literatur Cafe» (Центральна площа). Є ще гарні кав'ярні по вул. Гьоте (біля театру) і на Театральній площі. Також бари «Квінто» (вул. Доброго) і «Дублін» (вул. Заньковецької).

Проблема в тому, що у віртуальній політиці важливий не спротив, а видимість спротиву. Слова і жести стали важливішими за дії. Кожен розуміє, що знаходиться на сцені, а тому грає свою роль майстерно — не забуваючи про гримерну.

Чи вимірюється патріотизм громадянина або посадової особи тим, що вона символічно одягає або не одягає той чи інший предмет етнічного (sic) костюму? Якщо уніфікований «діловий» костюм є надбанням націогенезу, його сутнісної прагматики — чи не є тоді поворот до етнічного антуража спробою знайти символ національної ідентичності в підкреслено племенному — і що може свідчити про відсутність такого символу в самому національному проекті?

Не всі українські землі органічно вписуються в контекст «суперінтегрованої» Европи. Втім, дійсна «европейськість» (не тільки в позитивному розумінні) є явищем, швидше, ментальним, а тому кордон між Сходом і Заходом як макросвітами навряд чи пролягає настільки рівно та однозначно.

Окрім Києво-Могилянської Академії, університетів, як академічних установ европейського типу, в Україні не існує. Справа не тільки в недостатньості фінансування, книгодрукування, егалітарності сучасної вищої освіти, але й у відсутності самої університетської культури, яка в західноевропейських та деяких північноамериканських університетах і становить базис академічного життя.

Часом здається, що єдиною вірною музою може бути тільки Смерть — завжди одна і та ж. Один із рядків дивним чином нагадав «буття-до-смерті» Мартіна Гайдеггера.

Школа людяності не вчить і не може вчити — принаймні, сучасна ліберальна школа. Такі загальні уявлення на даний момент ефективно формують як сім'я, так і все те, що ми могли би умовно назвати «громадською думкою», яка виражається головно через мас-медіа. Якщо реальність на уроках християнської етики і реальність на екрані телебачення — не одна і та ж, тоді ефективність перших рівна нулю, або ж навіть від'ємна.

Радянський кінематограф особливий навіть у випадку ідеологічних чи цілком конформістських фільмів. Якісний та мистецький підхід відчувається в усьому, чого не скажеш про більшість речей, відзнятих у незалежній Україні. Середній рівень сучасного українського кіно незрівнянно нижчий за рівень радянського.

В деякому контексті: "… Если хотят дойти до реальности самого глубокого порядка, можно сказать со всей строгостью, что «конец мира» никогда не есть и никогда не может быть чем-нибудь другим, кроме как концом иллюзии". (Рене Генон)

Великий бізнес не потребує політичного наближення до когось per se, великий бізнес потребує вигідних умов для власного розвитку. В т.ч. й українська економіка загалом, яка є синонімом цього бізнесу.

Результат ВО «Свобода» у Тернополі може бути зрозумілий, враховуючи кількість населення міста. Однак у випадку Леоніда Черновецького в Києві: банальний підкуп виборця (нехай і адресний) — це просто підкуп і не більше того. Він мав місце завжди і матиме місце, вочевидь, і надалі. Однак це не технологія прямої комунікації з виборцем. Зрештою, і у випадку тернопільських виборів у ряду поінформованих людей є, м'яко кажучи, «сумніви» щодо відповідності їх результатів реально відданим голосам.

В дійсності я би не ставив знаку нерівності між ліберальною (sic) демократією і тоталітаризмом. Змінюються політичні інститути та форми правління, однак de facto суспільна нерівність зберігається — тільки з кожним наступним століттям усе ефективніше приховується, а тому поступово знімається питання про усунення того, чого начебто «не існує», або існує на другорядному рівні.

Мені важко зрозуміти, чому символом української державності та, власне, національності, постійно стає вишита сорочка і вареники. Етнічна самобутність, фольклорна культура — це одне, однак чи формуються великі політичні нації, чи консолідується суспільство на такому рівні? Без концептуальної модернізації політичний проект «Україна», як і інші подібні проекти, приречений якщо не на фіаско, то на дійсний маргіналізм, завуальований під «самобутність».

Соціальні або соціалізовані проекти, побудовані за мережевим принципом, як і ВКурсі.ком, розвиваються самостійно, акумулюючи по мірі розширення мотивацію нових людей. Тобто основний момент розширення та популяризації делегується самій спільноті: кожен учасник може запрошувати інших, і таким чином успіх подібних проектів вимірюється тим, як швидко та органічно їм вдалось вибудувати такий ланцюг. Це є проявом віртуальної демократії, по великому рахунку, тобто необов'язково потребує великих фінансових вкладень. Швидше: «активної спонтанності».

Усне мовлення різних суспільних станів, а також залежно від рівня освіти мовців, варіювалось у минулому. Тому ми не можемо сучасне усне мовлення сприймати як повноцінний аналог усного мовлення інтелігентної людини кін. XIX ст. Сучасні люди не вміють не тільки писати, але й розмовляти. Що ж до суто телеграфного стилю в питомому значенні (телеграми, SMS, характерні для них скорочення, нехтування граматикою і правописом) — це крок навіть до ще більшої мовної деградації.

Однак чи є сенс користуватись опосередкованими образами для симуляції реальних речей? Навіщо симулювати паперовий лист у Photoshop чи Fireworks, симулювати доставку — врешті, симулювати те, чого в дійсності не існує? «Copy of a copy of a copy»… Невже не елементарніше: написати і відправити паперового (sic) листа звичайною емпіричною поштою? Сьогодні люди вважають звичнішим імітувати обхідними шляхами прості речі.

Ідеологія відсутності ідеологій є також ідеологією, якою вона хоч і уникає виглядати, однак не перестає бути. Видима відсутність ідеологічних цінностей вказує на єдину цінність пост-сучасності, яку передбачив Фрідріх Ніцше в «останніх людях». До прикладу, тупе споживання і його щоденна та життєва мотивація є нічим іншим, як завуальованою та звульгаризованою ідеологією, котра не терпить нічого іншого поряд із собою — перш за все ідеологій декларованих і неприхованих. Так само можна не погодитись щодо конфліктів в Іраці та Афганістані: у випадку Афганістану ідеологічний конфлікт іслам/теократія vs. лібералізм/демократія з обох боків був більш ніж очевидним. Глобалізаційні процеси, як і політична експансія (явна та прихована), проваджена США — одягнуті в ідеологічні шати, більш або менш відкрито. Проте випадок американської експансії, швидше, відображає іще інерцію модерну, тоді як тиха глобалізація та змішання під прапором комфортного життя вже становлять те, що ми можемо охарактеризувати як "ідеологію" постмодерну. Адже виступ проти будь-яких "-ізмів" чи "-центризмів" також мотивований ідеями. Нехай ми назвемо це не "ідеологією", а просто ідеями без експліцитного та структурованого логосу — проте суті це не міняє.

Поняття «філософії» і «філософа» вкрай умовні. Якщо ми конвенціонально називаємо «філософами» містиків Геракліта і Піфагора, ба навіть «езотериків» Платона чи Плотіна, тоді взагалі незрозуміло, в чому полягають термінологічні критерії. Не кажучи про те, що в парадигмі Традиції філософія є не одним і тим же, що філософія в парадигмі модерну. За такої логіки слід послідовно вважати «філософами» тільки мислителів, починаючи від Рене Декарта — і не раніше, позаяк до того ми мало справу з теологією, метафізикою, містицизмом, алхімією та езотерикою, по великому рахунку. Зрештою, і після Рене Декарта також. Якщо ж, з іншого боку, вважати «філософами» тільки представників професури, академічної галузі — тоді Александр Дугин, як кандидат філософських наук, подобається це комусь чи ні — є легітимним авторитетом. На відміну від Арістотеля.

Телеграфний стиль, телеграфна пунктуація, телеграфна граматика — це все ознаки мовленнєвої деградації. Те, що на поч. XX ст. ще могло бути талановитим мистецьким епатажем, нині вже є загальною нормою. Епатажно ж починає виглядати нормальне письмо, грамотність як така. Звичайно, глибоке спілкування можливе будь-де, і все дійсно залежить від рівня людини. Все питання в тому, чи людина опановує техніку, чи техніка — людину.

«Вулиця» взагалі не може бути серйозним аргументом, так як на вулиці «поплатитись» за будь-що може будь-хто — залежно від розкладу сил, який складається в дану мить і в даному місці, і що аж ніяк не говорить про об'єктивні масові симпатії чи антипатії. Я не люблю займатись апологетикою Александра Дугина, однак і не розумію, коли його тенденційно критикують, не вникнувши до кінця в його ідеї. Їх можна не приймати, однак тоді повинна бути серйозна контр-аргументація, якої в Україні насьогодні немає. Зрештою, чи потрібна обов'язкова контр-аргументація, а не більш продуктивна корекція? Наше бажання протиставляти Москві якісь «відповіді» в інтелектуальному полі не завжди виправдана і вказує більше на політичне підгрунтя, аніж на об'єктивне теоретичне мислення. Якби весь інтелектуальний процес Европи засновувався на простих протиставленнях, тоді процесу як такого і не було би. До прикладу, що заважало антифашисту Жаню-Полю Сартру конструктивно переосмислити онтологію націонал-соціаліста Мартіна Гайдеггера для вироблення власної екзистенціальної філософії, etc.? Нарешті, щодо Александра Дугина — слід мати на увазі його схильність до іронії, а особливо в названій книзі. Однак чим це відрізняє його від французьких постмодерністів, які, тим не менше, не викликають у більшості надто хворобливих реакцій — можливо, просто тому, що вони не росіяни — і не евразійці?