Святослав Вишинський

В сучасному суспільстві перебіг часу інший, аніж у XIX ст. Час прискорюється, тому й потік інформації стає все більш дискретним, компактним. Часу на тривале та змістовне спілкування стає все менше, а головне: в більшості людей зникає бажанння об'ємно висловлюватись, зникає культура не лише письма, але й усного мовлення. Сучасні соціальні мережі та ін. подібні сервіси є здебільшого тільки імітацією спілкування, зосередженою на спогляданні не стільки текстових, скільки візуальних образів. Користувачі бачать одне одного, відкривають через відео та фотографію двері у свої життя, однак ця відкритість є фіктивною в дійсності. Зрештою, ця відкритість більш вульгарна, оскільки вимагає не мислення, а пасивного споглядання та однотипних реакцій на «стінах» чи в коментарях. Хіба ви не помічали, що видавати «многа букафф» уже стає ознакою поганого тону? Скоро зайві думки також ним стануть.

Принципове уникання цитувати «когось» говорить про певне відчуття дискомфорту, яке цей «хтось» викликає з певних причин. Якщо це має місце на рівні «чиїхось» ідей, які можна спростувати, тоді до них наводять контр-аргументи. Якщо ж відчувають, що контр-аргументів немає, або ж внутрішньо погоджуються з «кимось» — при тому не бажаючи на цьому публічно акцентувати, апелюючи до третіх фігур — тоді проблема лежить у сфері емоційного. Незручно і неприємно цитувати опонентів — особливо, якщо вони говорять правду.

Т.зв. «польові» технології є нічим іншим, як симуляцією, тобто є нічим іншим, як тим же медіа-ресурсом, його різновидом. Блог російського президента Дмитрия Медведева в цьому ключі є знаковим явищем. Те саме стосується й блогів політиків на «Українській правді», LiveJournal Сергія Тігіпка, etc. Інтерактивні шоу на телебаченні чи навіть більш архаїчні зустрічі з виборцями в регіонах, очевидно, слід також розцінювати як «польові» технології. Однак реальне зняття дистанції між політиком та виборцем на загальнонаціональному рівні неможливе в принципі — медіа-ресурс тому цю фіктивну близькість лише імітує, часом доволі переконливо. Проте все це сфера маніпуляції образами, а тому говорити про власне «польові» технології на сучасному етапі неможливо — більш коректно було би назвати їх «псевдопольовими».

Третій варіант критики техніки, як і перший, виглядає направду не зовсім адекватно до тих процесів, контроль над якими вже давно втрачений, перш за все корпорацією філософів. Те третьорядне місце, яке в ігровій постмодерновій цивілізації займають мислителі, говорить багато що про «царство розуму». Інтернет і мас-медіа, як головна реальність сьогодення, в кращому разі обходяться симуляцією розуму — і то для вузької категорії глядачів.

Тим не менше, певний прихований зв'язок між ідеологією комунізму/соціалізму та християнською есхатологією є. Ідеї Карла Маркса, в деякому сенсі, можна розглядати як вульгаризовану есхатологію, позбавлену трансцендентної основи. Свого часу рядом дослідників відзначалось і те, що власне російський лівий рух кін. XIX — поч. XX ст. відрізнявся саме цим парадоксальним ідеалізмом, майже на межі із релігійною екстатикою.

Гуманітарії і в найбільш широкому сенсі не мають впливу на сучасне суспільство як таке, не тільки українське, на відміну від мас-медіа. Проте проблема полягає в тому, що державний суверенітет вимагає певного національно-історичного міфу, в т.ч. персоналізованого втілення цього міфу (ідеалізованих історичних фігур). Формування такого міфу в Україні вкрай проблематичне на тлі історії XX ст., тому більш коректним був би поворот у віддаленіше минуле зі зняттям акцентів на II Світовій війні. Велика Вітчизняна війна стала націотворчим міфом СРСР («советский народ»), якого більше не існує, тому протиставлення йому національного українського міфу саме в ключі подій 1920-1950-их рр. є завідомо програшним, оскільки навпаки стимулює те, що має бути ігнороване. З іншого боку, потрібно задатись питанням про адекватність національних міфів як таких на етапі пост-історії.

Творчество отражает судьбу, но и предопределяет ее. Творчество и судьба подлинного художника входят в особенный резонанс, потому что в творчестве художник живет, а значит и жизнь его становится частью творчества — сценой и полотном. Это единство органическое и непредумышленное — и именно подлинность такого неразрывного единства искусства и судьбы и отделяет истинного художника от остальных, так как свою жизнь и себя он готов принести в жертву своим идеалам и искусству — следовательно, своему творчеству. Настоящий художник живет и творит на едином дыхании.

Африка до европейського втручання жила в умовах архаїчної цивілізації та натурального виробництва. Тобто африканські племена були органічно «вписані» в екосистему, не порушуючи її та задовільняючи свої елементарні потреби, які ніколи не ставали більшими від певного рівня. Те саме стосується всіх інших подібних спільнот — історія колонізації Америки не менш знакова: золото в Америці чи діаманти в Африці не мали спекулятивного значення в межах автохтонних культур, значення мали «реальні» товари. Однак сучасна Африка — це материк, де традиційну систему знищено, а на її місце нав'язано індустріальну цивілізацію, користь від якої отримують перш за все її законодавці. Саме тому в Африці у XX і XXI ст. є місце голоду, масштаби якого вищі за всі попередні епохи, так як переважна частина населення відірвана від землі, як пролетаріат, але в той же час не має ні освіти, ні матеріальних можливостей до існування. Стара архаїчна традиційна система цінностей ліквідована, але на зміну їй не була поставлена нова культура (культура модерну): в Америку її принесли колонізатори, фізично знищивши всіх, хто не зміг цю культуру освоїти. В Африку ж її і не прагнули імпортувати, оскільки Заходу не потрібна розвинена Африка.

Питання комфорту вкрай умовне, оскільки в сучасному суспільстві потреби генеруються можливостями, а не навпаки. Те, що на поч. XX ст. могло вважатись вершиною особистого комфорту, нині виглядає архаїкою — позаяк поняття «об'єктивних» потреб для сучасної цивілізації не існує: потреби вона створює штучно як єдине обгрунтування перманентного науково-технічного та економічного зростання, яке в дійсності не має жодної іншої мети, окрім власне зростання.

Тим не менше, західне суспільство, у т.ч. т.зв. «скандинавський соціалізм», також входить у систему макронерівності, в якій видима рівність у межах «золотого мільярда» компенсується ієрархічною структурою країн, «які розвиваються». Бідність не була подолана — Захід просто частково виніс її за межі власного Метрополісу, у Третій світ. Ситуація ж на пострадянському просторі багато в чому унікальна, враховуючи її специфічну генезу: від розвинутого соціалізму стрибком через первинний капіталізм одразу до ігрового постмодерну (який в 1/6 частині світу, як не дивно, не тільки симулює, але й сам є симульованим).

"… Техника не есть нечто нейтральное. Именно тогда, когда мы представляем ее как что-то нейтральное — мы отданы ей для худшего". (Мартін Гайдеггер)

Нечто похожее звучит в реплике Екатерины Тихомировой, героини фильма «Москва Слезам Не Верит» (1979). Женщина поблагодарила того, кто — пускай и жестоко — но сделал ее сильнее, ведь иначе «ничего бы из нее не получилось». Андрей Тарковский в одном из интервью, говоря о судьбе художника, также подчеркнул, что тот творит только вопреки — подлинный художник не может быть понят никогда, а потому сама его творческая жизнь требует подвижничества, подобно герою его второго полнометражного фильма «Андрей Рублев» (1966). И разве жизнь самого Андрея Тарковского не повторила его путь?

Громадський осуд означає конкретні електоральні реакції. Вибори до місцевих органів самоврядування (плюс/мінус відсоток фальсифікацій) скоректують загальну картину.

«Нульовий варіант», як повернення до біполярного status quo, виглядає найбільш конструктивним рішенням. Для більшої ефективності він також вимагає декларування владою принципового невтручання в суперечливі питання історії та їх передачу у відомство історичної науки, що створило би необхідні «тепличні» умови для вироблення курсу суспільного примирення.

Комунікація не може бути підтверджена ні логічними, ні емпіричними методами. Феноменальний світ - це ноумен. Об'єкти комунікації, так само як і об'єкти маніпуляції - також ноумени. З такої точки зору комунікація з іншими суб'єктами може розглядатись як проекція власного життєвого світу, а тому - як маніпуляція його ж образами. Комунікація є фікцією до моменту ототожнення двох суб'єктів, один із яких міг бути фіктивним визначально ("тінь").

У ліберально-демократичному суспільстві страх перед владою завуальований страхом перед громадською думкою. "Не репресії забезпечують стабільність, стабільніcть сама відрізає голови високим". (Дмитро Корчинський)

Для точності: Сьорен Кіркегор, Карл Маркс та Фрідріх Ніцше не жили і не творили у XVIII ст., як це помилково відмітив один із коментаторів. Так само немає сенсу сперечатись, що два останні мислителі, попри відмінності між ними, в рівній мірі вплинули на історію думок XX ст., тому їх зведене порівняння в дописі автора є цілком закономірним. Те, що ці філософи за життя стояли на різних позиціях, не означає, що їхні потомки не мислили їхніми категоріями збірно та синкретично, оскільки освічена людина XX ст. формувалась під впливом не одного мислителя. Проте можна погодитись із критикою хибної аналогії між Фрідріхом Ніцше та націонал-соціалізмом – відомо ж, що перший був противником усіляких націоналізмів та колективізмів, і хай хто би не користався його вирваними з контексту словами, це не означає, що філософ має до цього відношення і його ім’я щораз має спливати при згадках ідеології нацизму.

Замітка про те, що в нинішню добу все являє себе непрямо, непевно і недосказано, говорить про одну із фундаментальних рис сучасного буття. Світ дійсно втратив тверду опору, як і цілі для "прогресу", а тому все стає суб'єктивним, а значить - віртуальним. Проте витоки цього явища слід шукати в загальних принципах, закладених у фундамент модерну в часи Ренесансу та Реформації. Як не парадоксально, але саме повна реалізація програми модерну та Просвітництва, будучи доведеною до свого логічного завершення, і обернулась тією епохою відносності і гри, в яку ми нині неуникно входимо. Філософський сумнів та науковий скептицизм вибили опору з-під наших ніг, адже у світі, де не залишається нічого, окрім людини як сумніву і машини бажань, ніщо не значитиме і не видаватиметься більшим, аніж суб'єктивною примхою чи абсурдною грою, яка вічно повторюється в щораз нових формах, приховуючи тільки - порожнечу.

Ця тема вкрай актуальна, зокрема в контексті "філософії пограниччя" - Консервативної Революції, екзистенціалізму, відповідним чином інтерпретованого Фрідріха Ніцше. Межа - це та лінія, по якій людина балансує між _двома_ безоднями: "Коварство этого миража состоит в противопоставлении хаоса и гармонии". (Гейдар Джемаль) Адже істинний центр може бути віднайдений у самому суб'єкті - на шляху до власного серця.

Ці думки дещо нагадали слова Фрідріха Гьольдерліна: "К чему поэты в скудные времена?" Цю виключну, майже провіденційну, роль поета пізніше зауважив і Мартін Гайдеггер, побачивши в поезії - відкриття-Буттям-себе. Чи не наводить це нас на пантеїстичний висновок, що Буття і Бог - тотожні? Чи не є це даниною ніцшеансько-гайдеггерівському спростуванню трансцендентності Бога і самої метафізики, поворотом до цілісного переживання Буття як єдиного Абсолюту? Все це є вкрай неоднозначною ходою на межі між "елліном та юдеєм", а тому відповіді на ці запитання є вибором не просто онтологічної, але самої релігійної парадигми, хоч з першого погляду це може виглядати неочевидним.