Святослав Вишинський
Рейтинг
+4650.99
Сила
14023.20

Святослав Вишинський

s-vyshynsky

avatar
У ліберально-демократичному суспільстві страх перед владою завуальований страхом перед громадською думкою. "Не репресії забезпечують стабільність, стабільніcть сама відрізає голови високим". (Дмитро Корчинський)
avatar
Для точності: Сьорен Кіркегор, Карл Маркс та Фрідріх Ніцше не жили і не творили у XVIII ст., як це помилково відмітив один із коментаторів. Так само немає сенсу сперечатись, що два останні мислителі, попри відмінності між ними, в рівній мірі вплинули на історію думок XX ст., тому їх зведене порівняння в дописі автора є цілком закономірним. Те, що ці філософи за життя стояли на різних позиціях, не означає, що їхні потомки не мислили їхніми категоріями збірно та синкретично, оскільки освічена людина XX ст. формувалась під впливом не одного мислителя. Проте можна погодитись із критикою хибної аналогії між Фрідріхом Ніцше та націонал-соціалізмом – відомо ж, що перший був противником усіляких націоналізмів та колективізмів, і хай хто би не користався його вирваними з контексту словами, це не означає, що філософ має до цього відношення і його ім’я щораз має спливати при згадках ідеології нацизму.
avatar
Замітка про те, що в нинішню добу все являє себе непрямо, непевно і недосказано, говорить про одну із фундаментальних рис сучасного буття. Світ дійсно втратив тверду опору, як і цілі для "прогресу", а тому все стає суб'єктивним, а значить - віртуальним. Проте витоки цього явища слід шукати в загальних принципах, закладених у фундамент модерну в часи Ренесансу та Реформації. Як не парадоксально, але саме повна реалізація програми модерну та Просвітництва, будучи доведеною до свого логічного завершення, і обернулась тією епохою відносності і гри, в яку ми нині неуникно входимо. Філософський сумнів та науковий скептицизм вибили опору з-під наших ніг, адже у світі, де не залишається нічого, окрім людини як сумніву і машини бажань, ніщо не значитиме і не видаватиметься більшим, аніж суб'єктивною примхою чи абсурдною грою, яка вічно повторюється в щораз нових формах, приховуючи тільки - порожнечу.
avatar
Ця тема вкрай актуальна, зокрема в контексті "філософії пограниччя" - Консервативної Революції, екзистенціалізму, відповідним чином інтерпретованого Фрідріха Ніцше. Межа - це та лінія, по якій людина балансує між _двома_ безоднями: "Коварство этого миража состоит в противопоставлении хаоса и гармонии". (Гейдар Джемаль) Адже істинний центр може бути віднайдений у самому суб'єкті - на шляху до власного серця.
avatar
Ці думки дещо нагадали слова Фрідріха Гьольдерліна: "К чему поэты в скудные времена?" Цю виключну, майже провіденційну, роль поета пізніше зауважив і Мартін Гайдеггер, побачивши в поезії - відкриття-Буттям-себе. Чи не наводить це нас на пантеїстичний висновок, що Буття і Бог - тотожні? Чи не є це даниною ніцшеансько-гайдеггерівському спростуванню трансцендентності Бога і самої метафізики, поворотом до цілісного переживання Буття як єдиного Абсолюту? Все це є вкрай неоднозначною ходою на межі між "елліном та юдеєм", а тому відповіді на ці запитання є вибором не просто онтологічної, але самої релігійної парадигми, хоч з першого погляду це може виглядати неочевидним.