Святослав Вишинський

Це загальна тенденція, проте в історії України вона найбільш показова та найбільш очевидно і грубо представлена, без жодного додаткового маскування.

Вочевидь, головним фінансовим партнером програми обміну є все-таки Німеччина? В Україні ініціатива, на жаль, і тепер ігнорована та «наказуема».

Паради в будь-якій системі виконують одну і ту ж функцію «колективного лицемірства». Зрештою, найцікавішими заходами на День міста, як завжди, виявились події неофіційні та організовані «знизу» (джазовий концерт «Big Band» на пл. Філармонії, імпровізований рицарський турнір на пл. Турецькій 3 жовтня).

І перший, і другий чинники вірні: телевізія деградує поступово, пристосовуючи ринок до темпів власного падіння. Ринок, у свою чергу, «гнучко» «хаває» все більші дози поп-корну і «Coca-Cola», формуючись під їх впливом. Процес взаємного знищення.

Не слід плутати і підмінювати монізм та монотеїзм — це діаметрально протилежні релігійні парадигми. Звичайно, є певні ментальні передумови, однак і релігійно-світоглядова складова грає велику роль — хрещення Русі та угро-фінських земель на Північному Сході були нічим іншим, як акцією експансії. Хоча, слід визнати — під проводом германської воїнської аристократії і її потомків.

Як вірно відмітив один німецький антрополог — навіть на перший погляд недосконалий політичний устрій може ефективно втілюватись свідомим суспільством, як і навпаки — ідеальна система у несвідомих людей на практиці не працюватиме попри всі свої теоретичні переваги.

Видається, що українська нація, і особливо колишнє (або й теперішнє) «помаранчеве» електоральне поле, надмірно акцентує увагу на постаті Віктора Януковича, «списуючи» на його каламбури ряд серйозніших проблем і власне невдоволення загальною ситуацією. Досвід 2005-2010 рр. показав, що «серйозніша» альтернатива не виявилась набагато ефективнішою.

Зміна назви без зміни суті ні до чого не веде. Назва — це тільки впізнаваний знак. Хоча, безперечно, зміна назви в цьому випадку була би необхідна, враховуючи асоціації, котрі викликає слово «державний». Зрештою, як хтось вірно зазначив (схоже, Кость Бондаренко): державницький період в історії України минув, необхідно рухатись до націогенезу і творення громадянського суспільства.

Президентсько-парламентська республіка сама по собі не краща і не гірша від парламентсько-президентської — та й теоретичні приписи в Україні на практиці не завжди належно діють. Проблеми нації слід шукати у площині ментальній, на жаль.

Варто зауважити, що вже називають. Доволі давно. В принципі, як іще можна називати людей, котрі досі працюють у таких умовах і за таку заробітну плату, в більшості не опускаючись до хабарництва і половину роботи виконуючи за власний рахунок?

Ефективність «топ-менеджменту» Віктора Ющенка доведена історією його президентства, кадрових призначень та кількістю отриманих голосів на виборах 2010 р. В противному випадку слід вважати слово «менеджмент» сутністю ідеального порядку і такою, що не корелює з реальністю.

Не варто обманюватись на цей рахунок: для самих вчителів і викладачів це «свято» більше номінальне, особливо в сучасних умовах. Проте мислячи логічно, не варто забувати, що будь-яка спеціальність здобувається в системі освіти (sic) — від лікаря до журналіста, починаючи з елементарної грамоти в початковій школі і завершуючи науковими дослідженнями в аспірантурі. Незалежно від профілю — система освітня і торкається в т.ч. студентства.

Надто багато німецького, надто мало українського в культурному житті сучасних Чернівців. Можливо, це не сильно відрізняє їх від австрійського Czernowitz.

Попри те, що радіо «Буковина», в деякому сенсі, видає культурно якісніший та глибший продукт, аніж комерційні розважальні FM-станції, загальний підсумок діяльності в сучасних умовах — негативний. Формат державного радіо устарів і потребує не стільки модернізації, скільки повної заміни. Досвід «Першого Національного» каналу показує, що це частково можливо за розумного менеджменту і достатнього фінансування, однак навіть після цього державні ЗМІ не є конкурентноспроможними на інформаційному ринку.

Якщо мати на увазі саме культурну, а не політичну експансію, то агресивним експортером в історії були і залишаються виключно країни «Заходу», під яким у даному контексті варто розуміти частково і Близький Схід — тобто (пост-)християнську та ісламську цивілізації, породжені прозелітичним духом монотеїзму і його похідних.

Принцип лідерства та ініціатива «згори» — не одне і те ж. Поняття «згори» чітко асоціюється з номенклатурою, бізнесом та ін. — і це немає спільності з (ідеальною) студентською самоорганізацією та лідерством «знизу».

Принаймні, в одному університеті України — НаУКМА — приклади ефективної самоорганізації «знизу» є. Однак це виключення, як прийнято говорити, тільки підкреслює правило загальної аморфності.

"… Процесс, с моей точки зрения, именно регрессивный… И он создан давно, он создан с момента, когда начала наша интеллигенция, убивая коммунизм, рушить идеальное вообще. Поэтому на вопрос: «Кто это сделал?» можно сказать: «Вы и убились, вы все вместе: элита спецслужб, которая так хотела освободиться от коммунистического ига, чтобы начать новую жизнь; номенклатура, которая хотела сковаться для воровства; интеллигенция, которая пошла на поводу у „братков“ и всех прочих; и мещанский табун, который рвался только к тряпкам и жратве — и его спустили с цепи, и он побежал, и он растоптал все»." (Сергей Кургинян, «Мир Спасется Через Катакомбы» (2010))

Навіть у тому випадку, коли опозиційність — не технологія, а ідейний принцип, вона переважно не несе ніякого дієвого конструктиву. Центральна Рада, Народний Рух, Помаранчева революція повторюються за одним сценарієм: короткостроковий розіграш опозиційною картою задля довгострокового виграшу оновленої реакції.

«А принципы самые несложные: хотелось бы иметь приличный оклад, машину, квартиру в центре города и дачу в его окрестностях. Да, и еще — поменьше работать». (Карен Шахназаров, к/ф «Курьер» (1986)).