Святослав Вишинський

Лібералізм у ключі пропаганди принципово не є і ніколи не був ідеологією для «обраних», але базується на уявленні про універсальну рівність та свободи людей незалежно від раси, етнічної приналежності, статі, віросповідання та громадянства. Лібералізм сам по собі є нічим іншим, як демократією, доведеною до крайніх форм, які Хосе Ортега-і-Гассет ще в 1930-их рр. кваліфікував як «гіпердемократію» та «навалу мас» (під масками «свободи» та «емансипації» маніпульованих найбільш примітивним чином). На відміну від світу ісламу (не плутати зі світськими арабськими «демократіями»), котрий строго і прямо керується законами шаріату, Захід, утверджуючи бомбами та крилатим ракетами ліберальні цінності по всій планеті, в дійсності виявляє підміну їх же підміну — декларовані речі, за котрі в XX ст. загинули мільйони, насправді обертаються тенденційною системою прихованого тоталітаризму. В країнах, де за останні десять років навіть строге розрізнення за статтю у вбиральнях було визнане «дискримінацією» трансвеститів на офіційному рівні (e.g. Італія), а слова «батько» і «матір» у школах визнані «політично некоректними» в ключі гендерної політики (e.g. штат Каліфорнія) — систематична заборона ісламської (і не тільки) літератури, духовної атрибутики та освяченого релігією строгого дрес-коду ряду релігійних груп є нічим іншим, як політикою подвійних стандартів, що особливо вражає на тлі того, якою ціною ці псевдо-ідеї нав'язуються на Близькому Сході та в Середній Азії — і з котрими сам Захід, як він це красномовно показує, рахується тільки «в одні ворота».

Відмова в праві проповідувати власну релігію є абсолютно чітким формулюванням, тобто означає відмову у декларованій Заходом свободі слова, заперечення ісламського прозелітизму. До чого тут «кермо посеред дороги» мені абсолютно незрозуміло — здається, Ви самі себе плутаєте, приписуючи цей стан і іншим читачам, монопольно розписуючись за «всіх». Так само, як і приписуючи автору пропаганду «монокультурності»: необхідність єдиного і плюрального інформаційного поля замість плюралізму ізольованих одна від одної субкультур Ви оригінальним чином видали за щось протилежне. Стосовно законів ЕС: була би цікавою реакція европейців-християн у разі заборони носіння натільних хрестиків на Близькому Сході — ніяк інакше, ніж дискримінація за релігійною ознакою це би не кваліфікувалось. Нарешті, іде мова не про «вперед» як абстракцію, а про цілком конкретну ціну, яку за «вперед» цивілізація готова платити — і, схоже, ця ціна щораз вища. Адже ліберальне суспільство як її апофеоз і є завжди «ліберальним» (у лапках) — і ніколи не було іншим, видаючи бажане за дійсне та камуфлюючись риторикою, котра слугує прикриттям найдосконалішого тоталітаризму: «Не репресії забезпечують стабільність, стабільність сама відрізає голови високим». (Анатолій Лупиніс)

Негативні приклади, наведені мною в другому реченні попереднього коментаря, є найбільш вірогідним розвитком подій у XXI ст. та наслідком нічого іншого, як Вашого абстрактного «вперед», тобто визнання існуючи тенденцій як «нормальних» і таких, з якими непотрібно боротись чи взагалі їх усувати. Нагадує український досвід: після катастрофи в Чорнобилі в 1986 р. держава і далі будує атомні енергоблоки. Перспектива колапсу не виступає достатньою підставою зупинити споживання чи змінити його форми та енергоносії. Аналогічно і в ситуації відчуження особистості: поточний стан речей, «світ рухається вперед» у Вашій аргументації виступають в якості козирних карт, якими виправдовуються окреслені проблеми та знімається нагальність їхнього реального вирішення. Тобто збереження status quo вже важливіше за саму людину: хіба це не яскравий приклад того, що Мартіном Гайдеггером та Ернстом Юнгером у сер. XX ст. було описано як ситуацію, коли принцип техніки (i.e. поступального зростання) стає річчю-в-собі і для-себе, більше не рахуючись із людським фактором. Страшно якраз те, що Ви виступаєте явно або побіжно апологетом такої ситуації, так що навіть зменшення маси беззмістовної інформації на користь осмисленого знання, синтез розсіяних та ізольованих одне від одного культурних дискурсів, обмеження віртуальності на користь реальності для Вас звучить як «загроза» (!).

Якщо констатується анормальний стан речей, то він повинен змінюватись, для чого також повинні формуватись адекватні пропозиції, котрі можуть бути дані тільки за умови визнання серйозності анормального стану речей. «Світ рухається вперед» — типове формулювання-втеча від проблеми, при чому: що таке «вперед» — чітко ніким не усвідомлюється (ядерна зима, екологічна катастрофа, виснаження ресурсів, економічний крах, кіборгизація людини, судячи з тенденцій цивілізаційного розвитку, також входять у сценарій). «Хочемо ми цього, чи ні» — інша маска для зняття відповідальності з себе в глобальному масштабі, тоді як світ стає таким, яким його формує людство. Конструктивні пропозиції в розглянутому контексті вже були озвучені протягом XX ст., однак далі теорії не пішли, позаяк практики, націлені на прибуток і домінацію, в змінах не зацікавлені, як і взагалі в гуманітарній перспективі (дегуманізація як цільовий проект). Однак деякі моменти можна навести: — зменшення ролі електронної комунікації в повсякденному житті та електронної дублікації інформації (перш за все на рівні державних установ); — аналогічним чином зменшення інформаційного обороту на папері (скорочення не тільки бюрократичного апарату як інструменту відчуження, але й більшості бюрократичних процедур та вимог як їх основи); — зменшення інформаційного розсіяння у сфері преси та телекомунікацій через радикальне зменшення кількості телеканалів, радіо-станцій і газет (в т.ч. «тематичних» як стимулів «субкультуризації», в т.ч. абсолютне обмеження на бродкастинг у нічний час); — сприяння розвитку малому та середньому бізнесу з метою зменшення розсіяння груп населення та нездорової міграції робочої сили; — до цього ж відноситься політика на стимуляцію регіонів, малих та середніх міст, розконцентрація мегаполісів як головних носіїв занепаду; — в мережі Інтернет як перехідна ступінь — обмеження глобальних ресурсів транснаціонального характеру на користь локальної соціалізації, регіоналізація (навіть не націоналізація) віртуального простору як його «конкретизація». Безперечно, окреслені моменти потребують виключної політичної волі та закладення фундаменту під серйозні та тривалі соціальні зміни, що в сучасних умовах окремо взятої европейської держави виглядає майже неможливим та «фантастичним». Однак не менш «фантастичними» у XX ст. виглядали перспективи «демократичного» тоталітаризму в розвинутих країнах Заходу — проте після 2001 р. літературні анти-утопії Олдоса Гакслі, Джорджа Оруела та ін. виявились як ніколи конкретними та близькими до істини.

Немає значення речовий фетишизм (акт як символ чи ритуал) — значення має принцип, який за ними стоїть. Лист і листівка також є інструментами віртуалізації життя, однак вони, як і книги, вимагають більш активного і творчого мислення людини. З іншого боку, важлива не стільки форма переписки, скільки загальні культурні умови, в яких вони здійснюється — адже розміреність і високий стиль письма відображають не стільки інструменти комунікації, скільки темп людського існування, його якість, характер «переживання» дійсності людиною, котрі сто років тому були фундаментально відмінними.

Цікаво, зокрема, дізнатись імена решти учасників команди ВО «Свобода», котрі балотуватимуться від партії до органів місцевої влади (головно міської та обласної рад).

Грамотність та відчуття стилю прививались гімазійною освітою — і всі освічені люди вели доволі широку та змістовну переписку. Достатньо поглянути навіть на почерки з присвятам на книгах чи листівках із сімейних архівів, щоб відчути різницю. Звісно, частина сучасників і тепер пишуть грамотно та красиво, однак навіть більшість знайомих журналістів та представників академічної науки в приватній переписці не використовують знаків пунктуації, апострофів та лінуються починати речення з великої літери. Не кажучи про стиль, формулювання фраз, вживання синонімів та ін. «другорядності». Засоби зв'язку — безперечно, тільки інструменти і не більше. Якраз про зміни в способі буття суспільства і йде мова. Вибір особи на деякому етапі стає данністю, котра оточує особу від народження як культурна норма, тому про «вибір» говорити стає непросто: будь-яка спроба обрати альтернативу кваліфікується як «бунт» чи соціальний «аутизм». Елементарний приклад, навіть не вдаючись до контр-культурного спадку: спосіб життя без мобільного телефону, котрий автоматично нівелює більшість перспектив особи тільки з тієї причини, що соціум обрав відчуження. (Тут пригадуються профетичні слова «останніх людей» у роботі «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше: "… Хто має іншу думку, той сам іде в божевільню. «Колись увесь світ був божевільний», — кажуть найхитріші й кліпають очима"). Зрештою, листування свого часу також було засобом відчуження, однак не таким досконалим.

Відповідь, у своєму роді, унікальна. Особливо оригінальною видається остання теза. Думаю, справу все ж варто продовжувати, передаючи по кругу позов від різних громадських організацій — і після кожної негативної відповіді повторювати від нового позивача. У фіналі підсумувати публічно від імені всіх позивачів.

Як звучить у перекладі назва однієї голівудської кінокартини: «Куда Приводят Мечты».

Дуже схоже на те, що єдиним бенефіціарієм Харківських угод в якості монополіста на прибуток від цінової спекуляції виявиться владна сторона, котра ці угоди заключала.

Нагадало ситуацію з Міс Каліфорнія Carrie Prejean на конкурсі «Miss USA 2009», котра стала скандалом для «політкоректної» Америки:

До такого сценарію, вочевидь, виявились непідготовленими всі ланки, котрі могли би виправити ситуацію — в т.ч. і перш за все міські комунальні служби, прибирання території скверу для яких є оплачуваним обов'язком. Це тільки зайвий раз доводить, наскільки недоречно пам'ятники австрійським імператорам виглядають в українських містах. Дефіцит Disziplin und Kultur.

Звідки і походимо.

Це справа практики, тоді як юридичний нейтралітет сам по собі не дорівнює військовому потенціалу — гарантами нейтральності можуть виступати зовнішні чинники, а також сам принцип верховенства міжнародного права. Інша справа, що в дійсності практика не співпадає з декларованою теорією. У випадку Австрії говорити про дійсний військовий потенціал не доводиться — країна після розділу на окупаційні зони була знову об'єднана під егідою НАТО і незалежним політичним гравцем не являлась і не являється.

Нові східні члени відіграють двозначну роль у самому Европейському Союзі, і фінансовий та політичний протекторат США в цьому відношенні виступає інструментом регуляції політики всього ЕС. У зв'язку з цим ЕС не може стати монолітним об'єднанням, а розділений на дві конкуруючі групи — «старих» (центр ваги: Франція, Німеччина) та «нових» (центр ваги: Польща), кожна з яких урівноважується зовнішніми партнерами: в першому випадку Росією, в другому — США. Наскільки це дестабілізує Европейський Союз усередині — помітно хоча би на прикладі політичних відносин у трикутнику Німеччина-Польща-Росія, котрий органічно зачіпає і Україну (та гальмування її евроінтеграційних прагнень як зі сторони Росії, так і «старих» членів ЕС). Ця схема повторює ситуацію після I Світової війни — з тією поправкою, що колишню роль Франції, яка тепер ближча до Німеччини, у Східній Европі тепер відіграють США, чий вплив на Европейському континенті за останнє століття суттєво зріс. За таких обставин Україні потрібно визначитись, наскільки її зовнішньополітичні прагнення підкріплені реальним розкладом інтересів, інакше вона і далі залишатиметься «конем», якого розігрують «в темну».

Українські можновладці, схоже, взагалі позбавлені будь-яких стратегічних інтересів, окрім ринків збуту металопрокату та сумнівної комерції на газі. У висловлених вище думках немає і тіні романтизму, а тільки констатація фактів, яку Ви повторили.

Балансування сил, інтерпретоване як полівекторна політика в багатополярному світі, є нормою і може розглядатись як стратегія — залежно від контексту. Гадаю, Костянтин Грищенко мав на увазі політику цивілізаційного та геополітичного нейтралітету між Сходом і Заходом, котра виливається в «автоінтеграцію» рубіжних проектів, таких як Україна (чи Rzecz Pospolita в минулому). Основною загрозою таких формацій є саме різкий крен в одну зі сторін, що результує їх розпадом на два «буферних» протиборчих табори (Правобережжя vs. Лівобережжя) або прямим розподілом між іноземними структурами. Проголошення нейтралітету є декларацією і військо-політичні ресурси мають до цього вторинне відношення — інша справа, що така заява суперечить ідеям евроінтеграції.

Американські еліти чудово розуміють, кого вони фінансують і які це матиме наслідки. Японське «економічне диво» було необхідне світовій системі і міжнародному капіталу, котрий потребував ефективного (практично «стаханівського» на перших порах) електронно-технічного виробництва у добу переходу економіки в пост-індустріальну фазу. Державні кордони для подібних оборудок не мають принципового значення, як і номінальні конфлікти державних суверенітетів. Економіки США, Японії та Китаю зараз тісно пов'язані для забезпечення схеми «виробництво-споживання», в якій Японія і політично, і економічно виступає в ролі «буферної» зони між полюсами Пекіну та Вашингтону.

«Важкі» дитинство та юність Барака Обами в цьому контексті також давно поставлені під сумнів, як і «чистота» його репутації та методів кар'єрного зростання.

Така відкрита перестановка означала би політичне самогубство Всеукраїнського об'єднання «Свобода», а тому, враховуючи поріг рейтингу та основний електорат партії, важко уявити, щоб вона пішла на подібну гру.