Святослав Вишинський

Коментар із відео адресовано не Костянтину Левіну. Однак якщо для Костянтина Левіна новиною є зміна імені під час прийняття ісламу (як і в християнстві раніше) — не нам судити його обізнаність у проповідях. Як і в тому факті, що його власне ім'я запозичено слов'янською культурою на все тій же прозелітичній підставі, а нагромадження приголосних у ньому — для української мови фонетично чужорідним. Якщо Костянтина Левіна дивують годинники із вказуванням часу намазу (традиційно визначається по положенню Сонця) — логічно, повинні здивувати і компаси, за якими можна визначати киблу. Можливо, примітивізм криється не там, де його шукають — а в тому, хто його так наполегливо шукає? «И что ты смотришь на сучок в глазе брата твоего, а бревна в твоем глазе не чувствуешь?» (Мф. 7:3)

Чи не видається, що переписування священної (sic) історії на «патріотичний» манер є, м'яко кажучи, богохульством? Евангельські волхви, інтерпретовані як «три царі із Біловезької Пущі» — оригінальнішого прочитання Писання, вочевидь, іще не знало. Не складно здогадатись, чию роль в ції історії зайняла Україна.

Справа в тому, що традиції все більше регіоналізуються, і французька ідентичність як така з часом відступатиме на другий план на користь суми ідентичностей етнографічних: Бретані, Ельзасу, Лангедоку та ін. Схожі процеси помітні не тільки у Франції, але й в Бельгії, Еспанії, Данії, Великій Британії, а також в Україні. Оперування малими субнаціональними групами спрощує інтеграційні процеси: зміщення центру ваги з нації на етнографічні спільноти та малі корінні етноси, котре виглядає протидією абсолютній глобалізації, в дійсності є кроком до глобалізації партикулярної.

У даному випадку автор висловив свою персональну думку і свій персональний політичний заклик у персональному матеріалі, тому формально дорікнути немає в чому. Однак на майбутнє адміністрація ВКурсі.ком планує розділити стрічку особистих і тематичних блогів, дозволивши висвітлювати анонси, прес-релізи тощо конкретних об'єднань на спеціально відведених сторінках (на зразок «Literatur Caf?»), котрі сумарно формуватимуть окрему стрічку.

Річ, однак, не в сумі невеликих партій, а ефективності їхнього блокування. Від більшої кількості гравців із номінально рівними правами система не стає сильнішою, особливо коли їхні амбіції непропорційно переважають потенцію.

Безперечно, проблема зіткнення цивілізацій буде зведена до проблеми філософії цієї цивілізації — для освіченого західного гуманітарія було би несерйозно починати розмову з економіки, а розпочинати з основи, особливо коли він береться аналізувати релігійні, культурні чи ціннісні феномени, а то і визначати, чим є і чим не є сама філософія (ремарка до до дискусії про Дмитра Донцова). У даній розмові, окрім означених авторів, були наведені й інші аргументи, найбільш наочний з яких варто повторити на завершення: "Ісламізація Европи та вимирання «цивілізованих» европейських націй багато говорять про ефективність західного проекту". Думаю, це і є все.

Мова йде про техніку як феномен, тобто не тільки матеріальний носій (технічні інструменти), але явище в тому найбільш глибокому смислі, про який вели мову названі філософи. «Техніка» в цьому розумінні є не самим інструментарієм, але суспільним та культурним шаблоном, на основі якого на Заході функціонує все. Саме тому людина «опанована технікою»: синдром конвеєрного споживання благ чи підтримки перманентного економічного зростання з усе меншим урахуванням фактору самої людини — найбільш актульні приклади західних «здобутків», котрі він вибірково (sic) експортує для підтримки системи нерівності та експлуатації на макро-рівні. Розуміння проблеми потребує вивчення її генеалогії — однак питома риса Заходу в тому, що внутрішні критика або протест уже давно не поміха паровозу: процес та його головні бенефіціарії («технарі» економіки) більше не рахуються з людиною чи культурними/моральними/духовними цінностями. Це — логічне завершення світської цивілізації, для якої запрограмований робот став синонімом "ідеальної" людини, а ідея «l'homme machine» Жюльєна де Ламетрі — втіленою утопією.

Ти недостатньо добре аналізуєш зміст своїх і чужих коментарів, щоб не розібратись у темі дискусії? Дискусія, викликана повідомленням, має тенденцію розвивати визначальний текст, поданий автором — як і будь-яка дискусія чи доповідь в усному форматі. Елементарний факт комунікації.

Стосовно Мартіна Гайдеггера та Ернста Юнгера: сприймати за свідоме ігнорування аргументів? Мартін Гайдеггер та Ернст Юнгер наведені у зв'язку з тим, що саме вони (а також Карл Ясперс, Фрідріх Юнгер, Хосе Ортега-і-Гассет) після 1945 р. першими серед західних авторів дали широкий критичний філософський аналіз феномену техніки, технізації та технократії, а також дегуманізуючому гуманізму, котрі є темою даної дискусії. Найбільш оригінальним фактом є те, що західна гуманітарна наука дотепер визнає ці тези правильними і, на відміну від наївного позитивізму XIX ст., в архів їхні тези не здані і не спростовані. Можливо, «дурним тоном» є спроба непомічати кризу західної свідомості і культури? Чи «економічне зростання», серійне виробництво та бездумне споживання в XXI ст. є самодостатніми показниками?

Міста-мільйонники і взагалі міста були безпосередньою сферою розповсюдження та утвердження ісламу та християнства, на противагу консервативній аграрній зоні, де монотеїзм утверджувався найважче — саме завдяки містам монотеїстичні релігії стали світовими: елементарний факт історії релігій. До міст-мільйонників Античності можна додати міста такого ж класу Середньовіччя, в т.ч. в ісламському світі (Каїр, Багдад). Наочною відповіддю на питання про домінацію ісламу в місті є сучасні західноевропейські мегаполіси: Лондон, Париж, Брюссель та ін. — як у плані демографії, так і по першості на шкалі прийняття ісламу корінними европейцями. Ісламізація Европи та вимирання «цивілізованих» европейських націй багато говорять про ефективність західного проекту. Про досягнення середньовічної арабської науки освіченому західному інтелектуалу варто знати, враховуючи ту обставину, що західноевропейська наука в значній мірі виникла на її фундаменті (див., зокрема, роботу по історії філософії позитивіста Бертрана Рассела та ін.). Без трансферу східних ідей не лише в Середні Віки, але й в Ранню Античність (знання перших грецьких математиків отримані на теократичному Сході, зокрема як відомий факт з біографії Платона) не було би сучасного вигляду Західної Европи: елементарний факт історії науки. «Дурний тон» — не слідкувати за розвитком усе того ж західного гуманітарного (і не тільки) знання, висловлюючи від його імені по ряду питань судження епохи першого позитивізму, котрі ще в XX ст. самими західними науковцями та філософами були спростовані (ремарка до цієї та попередніх дискусій). Характерно, що виступаючи з позицій західної раціональності, ти не береш до уваги колапс логічного апарату західної науки, а тому і можливості будь-якої однозначної раціональної верифікації знання (крах неопозитивізму у XX ст. і відповідний новий підхід до мовно-логічних дискурсів з подальшою відмовою від ідеї «вищості» та «нижчості» дискурсів цивілізаційних).

Міста-мільйонники з необхідним рівнем інфраструктури мали місце ще в IV ст. до н.е., зокрема, на Близькому Сході, де пізніше поширився іслам. Високий рівень наукових знань, в т.ч. у галузі точних наук, продемонстрував саме Близький Схід ще в Ранньому Середньовіччі, однак на Сході це не вилилось у технократичну цивілізацію, для котрої основна цінність — комфорт і гроші. Духовні цінності не заважали арабським ученим і філософам творити як у Середні віки, так і сьогодні: річ не в знаннях, а в пріоритетах. В сучасному Ірані фізика, математика та хімія — на службі теократії, а не споживання per se, як і кулемет в руках афганського ваххабіта. Різниця між «опанувати техніку» та «бути опанованим технікою» — наріжна, і як така була детально розглянута Мартіном Гайдеггером, Карлом Ясперсом та Ернстом Юнгером ще в сер. XX ст. Коли технократія і споживання стають «річчю в собі», цивілізація входить у фазу нігілізму, в якій істинні гуманістичні цінності підмінено фантомами, два із яких вибухнули на Хіросімою та Нагасакі в 1945 р. Постановки науки і техніки, грошей і комфорту на перше місце автоматично означають усунення духовних та моральних цінностей — на друге. Не одним дослідником було резонно поставлено питання: чи стала власне _західна_ людина кращою за останні триста років? Події XX ст. доводять протилежне: за що тоді плата? Схоже, за асфальтованими дорогами і залізобетонними будинками ти перестав бачити _людину_.

* «Дуже оригінальний семантичний ланцюг...»

Дуже семантичний ланцюг: «західна культура (технології, освіта, медицина)» vs. "іслам", «антисанітарія, руїни, невігластво, дитяча смертність»; «новий грунт (Інтернет, транспорт, технології» vs. «комплекси і фобії»; «ситуація прозора як Божий день», «вибір очевидний» (вклонитись Золотому Тельцю). Складно зрозуміти, чому іслам «несумісний» з «багатомільйонним населенням міст» (70% населення Ірану проживає в містах, тільки в Тегерані — 7 млн.)? Чи не є тенденційною спроба представити іслам «аграрним»? Як і християнство, іслам є феноменом religio і саме ісламське суспільство є модерновими у найбільш питомому розумінні цього слова (а не в сенсі «технологічності», etc.). Монотеїстичні релігії визначально поширювались перш за все в урбанізованих середовищах Близького Сходу та Середземномор'я (в т.ч. у містах, котрі ще в Античності налічували до 1 млн. населення, як Александрія в Єгипті та ін.). Чи не є сама спроба судження _про все_ з позицій західного «провінціалізму» (за Мірчею Еліаде) приреченою на перманентну підміну смислів, ціннісний монополізм та синдром усе того ж завуальованого колонізаторства (i.e. расизму)?

Різниця в тому, що в політичній силі із мінімальними шансами взяти владу політику роблять ідейно переконані, "ідеалісти", тоді як політична сила з високою електоральною підтримкою автоматично очолюється (перш за все на місцях) особами, для яких влада є самоціллю.

Симптоматичною є не відсутність інтересу як такого, але те, що британці безапеляційно висловлюються про речі, про котрі практично не обізнані. Однак це не заважає їм висловлювати судження, що несуть за собою серйозні правові наслідки і прямо суперечать тим імперативам, на котрих будується західне суспільство — тобто дискримінацію за віросповіданням.

"...77% did not agree in any way that Muslims should do more to teach people about their faith..." — на тлі того, що в тексті доповіді окреслюється як «sense of conscious ignorance about Islam». Втім, це сумарна цифра і половина з даних респондентів вагались із однозначною відповіддю: перелік формулювань включав «градації впевненості» у ствердженнях та запереченнях («agree/disagree slightly/strongly», «neither agree nor disagree»).

Переходу на позиції ісламського "імперіалізму" не було: була констатація політики подвійних стандартів. Якщо Европа прагне захищати власну ідентичність через порушення принципів декларованого нею ж лібералізму, тоді слід ставити питання про доцільність — та чесність — самого лібералізму як системного мислення. Іслам не позиціонує себе ліберальним і, пропагуючи свої принципи згідно норм шаріату, не суперечить собі — на відміну від лібералізму на Близькому Сході. Заборона на носіння одягу і символів культового характеру в державних і навчальних закладах Франції розповсюджується і на інші релігійні групи, тобто носить характер утиску сакрального з боку світського в цілому, однак перш за все торкається ісламу, з приводу якого приймаються спеціальні законодавчі акти. За логікою описаного законодавства забороні можуть підлягати і платки православних жінок у країнах Східної Европи, жінок юдейського віросповідання та ін. Серед окремих оригінальних пунктів бельгійського закону: заборона на появу в громадських місцях із закритим обличчям, тобто навіть на класичну европейську вуаль — що вельми нагадує оруелівський світ, в якому «вільним» громадянам «у цілях їхньої ж безпеки» не дозволено зникати з поля зору телескрінів. Враховуючи ж рівень покриття відео-спостереженням вулиць европейських міст уже сьогодні, обрії «Brave New World» узагалі перестають видаватись фантастичними. Як прокоментував новину про заборону хіджабу один із користувачів Інтернету: наступним кроком буде заборона на непрозорий одяг. Звучить неправдоподібно?

Законодавчо заборонено не тільки паранджу, але й хіджаб (sic), і не тільки у Франції, але й, з юридичними нюансами — в Бельгії, 8 з 16 федеральних земель Німеччини, окремих регіонах Італії, з чого були неодноразові ноти протесту Ірану. Тільки нещодавно під тиском опозиції закон про заборону хіджабу був скасований у Туреччині. Практика заборони розглядається і в інших країнах ЕС, в т.ч. у Франції президент Ніколя Саркозі вніс законопроект про цілковиту заборону і чадри на території республіки (цитата останнього: «Исламские одежды во Франции не приветствуются»). По вибухам у лондонському метро — переглядайте британську пресу та розбирайтесь у фактах, перш ніж заявляти про їхню помилковість. Однак паралель симптоматична: "...62% — … і не бажають отримувати ніякої інформації".

Перед пошуком скандальних фактів слід розрізняти різницю між шаріатом та адатом, тобто різницю між власне законами ісламу, заснованими на Корані та Сунні, та (вкрай плюральними) язичницькими традиціями, що в різних ісламізованих країнах протягом століть збереглись у формі звичаєвого права, фольклору та ін. (як і ряд дохристиянських елементів у слов'янському православ'ї) — і котрі ортодоксальними ісламськими богословами відкидаються. Так само, як і розрізняти хіджаб (платок, на зразок тих, що носять більшість жінок в українських селах, і котрий просто покриває голову), та паранджу (костюм, котрий покриває всю верхню частину тіла і є властивим тільки для Середньої Азії як частина адату, а не шаріату). Чи не видається симптоматичним той факт, що «80% опитаних британців зізнались, що майже нічого про нього не знають» — дозволяючи собі при цьому безапеляційні судження? Адже, як заявляє знана Валерия Новодворская: "… В мире нет других ценностей кроме либеральных и никакого другого пути кроме западного".