Святослав Вишинський

Хіба мистецтво може обмежуватись формальними правилами, перетворюючись на чисту математику? Розуміння «вдосконалення» в цьому відношенні вкрай умовне. Теорія і правила в таких речах — це найчастіше продукт певного суб'єктивного законодавства, постульованого в якості абсолютного аж до чистого циркуляризму, несумісного із самим творчим принципом.

Оригінально перегукується зі «space monkeys» з роману Чака Поланіка «Бійцівський клуб». Кінець є завжди новим початком.

Неможливо уявити, яким чином місто з такою площею та населенням, як Київ, може нормально функціонувати під керівництвом однієї ради та адміністрації. Навіть якщо така ідея буде втілена номінально, все рівно це означатиме необхідність формування другого ешелону владної вертикалі в місті. Інша справа, що характер формування такої вертикалі може стати більш централізованим, а тому відповідатиме інтересам тих чи ін. груп — у чому і може полягати справжня «підкладка» реформи.

Грошова застава — окремий пункт, котрий багато що говорить про демократію як систему взагалі: обраним можем бути тільки той, хто цю «обраність» підкріплює золотом (рабовласницька афінська демократія часів Перікла на цьому тлі виглядає оплотом справедливості). Однак ми наразі маємо справу тільки з проектом, який може конструктивно корегуватись. Інша справа, що окрім «Сильної України» в умовно владному колі немає альтернативних гравців, котрі могли би вплинути на редакцію документа.

Номер, присвячений темі освіти в Україні, вочевидь, передбачає бути іще гострішим — його презентація в «Literatur Cafe» була би дуже доречною. Запит на альтернативну позицію є.

Див. детальніше Консервативну Революцію, структуралізм та логіку протиставлення модерну — самого модерну інструментами модерну. Саморефлексія західного мислення і є його ключовою рисою — вочевидь, найбільш кризовою, однак і найбільш революційною. Критик Заходу, якщо він представник Заходу, органічно мислить по-західному. Неприродньо тільки те, коли він нав'язує своє мислення тим, хто до Заходу органічно не належить. Західний «гуманізм» — з порядку космополітичної глобалізації та латентного (не біологічного) европоцентристського расизму — аргументи вище адресовані не pro, а contra, якщо уважніше читати.

Вирішення проблем, котрі існують у Росії, населення, тим не менше, не довіряє «демократичній» опозиції — і цей факт говорить за себе. Пов'язувати стихійні протести росіян та акції «несогласных» немає підстав, оскільки вони не пересікаються — якщо частина населення готова вийти на протест самостійно, водночас ігноруючи опозиційні політичні сили, то це говорить про рівень довіри до такої опозиції. Не варто забувати, що представники «демократичної» російської опозиції і були тими, хто перше десятиліття керував Російською Федерацією — всі «успіхи» чого надто очевидні. Думаю, українська ситуація з «помаранчевою» опозицією повторить сценарій у зменшеному масштабі.

Така позиція тут не озвучувалась — мова йшла про структурні відмінності та альтернативні системи, що означає відмову від експансивного европоцентризму. В історії добре зафіксовано, як Індія, Китай, Японія і Близький Схід «добровільно» «тягнулись» до західного «Всесвіту» — у фарватері колонізації, «опіумних війн» та торгівельних монополій. «Здобутки» відкриття Америки іще більш багатослівні. Очевидно, новітнє «відкриття» 1/6 частини світу та нові аборигени, що розміняють ідентичність на дешеві брязкальця глобалізації, повинні продовжити «добру традицію».

Якщо у випадку з БЮТ усе начебто зрозуміло, то зовнішньополітичний та громадянський виклики ще викликають певний інтерес — хоча і тут є «нехороше передчуття». Якісна ж зміна влади на місцях, вочевидь, майже неможлива за будь-якого розкладу сил — «міграції» 2004-2005 рр. (і раніше) в «помаранчевий» табір, та в 2010 р. в «біло-блакитний» — нівелюють будь-які починання за установки прийому в партійні списки політиків «зі стажем».

22 червня під час лекції в Києві це відзначив і російський ісламський філософ Гейдар Джемаль, підкресливши інтегрованість кримінального світу в соціальну машину та його спеціальну роль «відрізати» маргіналізовані низи від будь-яких форм соціального і політичного протесту та самоорганізації.

Можливість мислити у відмінній від Заходу системі координат є, оскільки Захід не становить єдино можливу систему мислення — інша справа, що ця система мислення була експортована і насаджена в інших регіонах планети, що потягло за собою неприємні наслідки, коли сам Захід уже перейшов фазу модерну, а інші континенти тільки намагаються його реалізувати, що підтримує загальну нерівність. Стосовно критики: в тому й річ, що західна наука сама себе розкритикувала, резонно поставивши під сумнів власні засади — тобто західна система мислення виявилась не універсальною і не «об'єктивною», а тільки «однією із». Постмодерн виявив це і зробив своїм credo, довівши ситуацію до абсурду. В таких умовах важко говорити про єдність самого західного способу мислення, оскільки в різні епохи він був, попри певні спільності, діаметрально відмінним — і найменш стабільним порівняно з іншими цивілізаціями. Єдиного західного категорійного апарату також не існує — є тільки спільна форма і спільні слова, однак вони мають різне наповнення в різні століття, що часто призводить до невірної інтерпретації минулого, в т.ч. філософії, до прикладу (накладення сучасних смислів на спільні слова в їх минулому вжитку, коли смисли їх були зовсім іншими). Якщо західна система координат радикально змінюється кожні декілька століть, то про яку її «об'єктивність» можна говорити? Це постійне блукання в Ніщо. Однак у цьому є і щось героїчне, безперечно.

На Інтернет-каналі Russia.ru з'явилась реакція російського політолога Сергея Кургиняна на вказану дискусію «Шевчук проиграл», з окремими позиціями якої важко не погодитись.

Безперечно, людина є продуктом цивілізації — як і цивілізація є продуктом людини. Однак людина не може об'єктивно описувати реальність через фільтр власної свідомості — це доведено не тільки гносеологією Іммануеля Канта, структуралізмом, але й теорією парадигм, за якою очевидні речі для людини однієї епохи аж ніяк неочевидні для людини іншої, і саме це мав на увазі Георг Гегель, думку якого розвинув гегельянець Бенедетто Кроче. Питання про суб'єктивність науки, логічних та математичних істин було детально опрацьовано як істориками і філософами науки, так і неопозитивістами та постпозитивістами у XX ст., в результаті чого довелось визнати, що «очевидні» речі є нічим іншим, як конвенціями. За логікою Костянтина Левіна, який не займався цією проблемою спеціально, нічим іншим, як карикатурою, є майже всі провідні логіки, математики, фізики та філософи науки другої пол. XX ст., для яких суб'єктивність наукового пізнання стала хоч і неприємним, однак вимушеним відкриттям.

Із цією проблемою в Чернівцях зіштовхувались практично всі громадські організації при проведенні акцій та публічних зібрань. Один із останніх прикладів — заборона міською владою прийняти (sic) повідомлення про проведення 1 червня біля УМВСУ в Чернівецькій обл. зібрання протесту проти вбивства студента в Києві, ініційованого Андрієм Круглашовим та блогерами ВКурсі.ком. Судовий позов газети «Час» дуже вчасний та доречний — наскільки мені відомо, декілька схожих позовів проти муніципальної влади в інших містах були виграні, а незаконні постанови скасовані.

«Якщо ж ми приймаємо правила гри Заходу (а єдина альтернатива цьому — свідоме невігластво)...», — теза доволі знакова, особливо враховуючи, що саме поняття «науки» є продуктом Заходу, як і пізніше спростування абсолютності цієї «науки». Що на тлі такої полярної непослідовності і тенденції до перманентного самоспростування виглядає «невіглаством»? Чи не самі правила гри Заходу, котрі діаметрально змінюються кожне століття? Перетворення історії на «науку» в специфічному розумінні є визначально західним імпульсом, пізніше відкинутим самим Заходом після невдачі такого проекту. Варто додати, що поняття «science» у XX ст. теж утратило свій визначальний позитивістський пафос, перетворившись на квантитативну комбінаторику, котра все більше нагадує гуманітарну сферу — адже наука, навіть експериментальна, в дійсності також суб'єктивна, що з крахом модерну стало очевидністю.

Інволюція поняття «війна» знакове в тій мірі, в якій сама війна стає все більш лицемірною, видаючи себе за щось інше. Однак ця зміна риторики в бік евфемізмів характеризує не лише її, а взагалі всю мовну реальність останнього часу, що говорить тільки про рівень лицемірства самої цивілізації.

Однак кожне наступне покоління переписує історію по-новому, так як об'єктивне судження (і навіть воно — доволі умовно) може належати тільки тим, хто безпосередньо цю історію «пережив». Все інше — з розряду міфотворення, в більшій або меншій мірі, тобто вся історія як така є певним епічним наративом, незалежно від того, чи подана вона поетичним гекзаметром, чи мовою «об'єктивних» фактів.

Раціональна, суб'єктна складова міфології (vs. міф) у її використанні тими чи іншими ідеологіями або філософськими течіями характерна і у випадку таких феноменів, як інтегральний традиціоналізм (Рене Генон, Ананда Кумарасвамі, Юліус Евола, Фрітьоф Шуон, Тітус Буркхардт) та Консервативна Революція (Артур Мьоллер ван ден Брук, Освальд Шпенглер, Ерснт Юнгер, Фрідріх Юнгер, Карл Шмітт). Традиція і традиціоналізм таким чином є не одним і тим же, позаяк за традиціоналізмом стоїть вольове суб'єктне начало, зовнішнє до Традиції, однак свідомо обираюче її як долю або мету.

Следует признать, что информационные войны есть реальностью украинского общества, главным образом в сфере внутриполитической борьбы (опосредованно касающейся и интересов бизнеса). Должно даже указать, что практически вся информация новостного характера в сети Интернет и вне ее пределов — инструмент осознанной или неосознанной манипуляции, как по части фабрикации информации, так и интерпретации наличной. Тем не менее как субъект информационной войны на внешнеполитической арене Украина практически не действует — в независимости от того, прочна ли власть в Украине, или же ее раздирает внутренняя борьба. Консолидация властных структур в лучшем случае означает присоединение Украины в роли союзника к линиям информационной войны ближайших стратегических партнеров, выступающих гарантами действующей власти на внешне- и внутриполитической арене.

Коли я чую слово «евроінтеграція», то перше, що спадає на думку — становлення Швейцарського союзу наприкінці XIII ст., воля до свободи і небажання бути почесними вассалами жодної «великої» династії. Характерно, що результатом історії альпійських кантонів як переможної боротьби і проти Габсбургів ще в XIII-XIV ст., і проти будь-якої форми інтеграції, стала Швейцарія нинішня — держава, по всьому периметру кордонів оточена Европейським Союзом, але котра не є і не потребує бути його членом — не втрачаючи при цьому у власній «европейськості». Українська (і не тільки) інтелігенція в силу певної меншовартості ніяк не може зрозуміти, що показник «европейськості» — це не вассалітет у Заходу. Перед пошуком же власної «матриці» слід визнати, що тільки Західна Европа є «Европою» в найбільш питомому значенні цього слова, тоді як Европа Східна — феномен, котрий потребує окремого розгляду.